Кантика для Лейбовіца полностью

Майже за два місяці після того, як чернець залишив абатство, він зустрів свого грабіжника на густо оточеній лісом гірській дорозі, далеко від будь-яких людських поселень, окрім як Долини мутантів, що простягалася за кілька миль від вершини на заході, де, наче прокажені, жили колонією генетичні монстри, відрізані від решти світу. За деякими з таких селищ наглядали госпітальєри Святої Церкви, проте Долина мутантів до них не належала. Потвори, котрі уникнули смерті від рук лісових племен, зібралися там кілька століть тому. Їхні ряди постійно поповнювалися покорченими повзучими створіннями, що шукали прихистку від людей, та деякі з них мали змогу до розмноження, і народжували. Часто такі діти успадковували каліцтва батьків. Часто народжувалися мертвими або не доживали до зрілості. Та зрідка деформований ген ставав рецесивним, і від союзу покручів, здавалося, з’являлося нормальне маля. Іноді зовні «нормальний» нащадок хворів на якусь приховану ваду серця чи мозку, що, вочевидь, позбавляло його людської сутності, втім, залишаючи людську подобу. Навіть усередині церкви дехто наважувався висловлювати позицію, ніби такі істоти, насправді, позбавлені Dei imago[60] від зачаття, що їхні душі — це лише душі тварин. А отже, згідно із законами природи, їх можна без страху знищувати. Ширилася думка, що Бог у людську подобу вселив звіряче єство як покарання за гріхи, які знищили майже всіх живих. Мало хто з богословів, чия віра в Пекло ніколи їх не зраджувала, відіймав у свого Господа право на бодай якусь із форм вічної кари, проте для людини перейняти на себе функції судді для будь-якого створіння, народженого жінкою й позбавленого божественної подоби, означало узурпувати привілей Небес. Навіть ідіота, менш розумного від собаки, свині чи кози, треба називати безсмертною душею, коли він народжений від жінки, твердив magisterium, твердив знову й знову. Після кількох таких заяв із Нового Риму, покликаних зупинити дітовбивство, нещасних калік дехто став називати «племінниками Папи» чи «дітьми Папи».

«Народжені живими від людських батьків мають право на своє стражденне життя, — казав попередній Лев, — як згідно із природним, так і з божественним законом любові; на те, щоби їх плекали і ростили, як малюків, незважаючи на їхню форму й поведінку, бо з усіх прав людини право на батьківську опіку у намаганні вижити є приматом, і це є природний факт, а не Божественне одкровення, тож ні суспільство, ні держава не можуть його відняти доти, доки правителі уповноважені дотримуватися закону. Навіть звірі на Землі не чинять інакше».

Злодій, що наскочив на брата Френсіса, жодним чином не був потворним, але те, що прийшов він із Долини мутантів, стало очевидним, коли дві постаті в каптурах вилізли із-за хащів чагарнику на схилі, який виходив до дороги, і знущально затюгукали до монаха зі своєї засідки, наставляючи в його бік луки. Із такої відстані Френсіс не зрозумів, чи справді у нападника шість пальців, та сумнівів не було в тому, що один із розбійників був одягнений у плащ із двома капюшонами. Облич чернець роздивитися не зміг, так само як і визначити, чи в другій відлозі ховалася ще одна голова.

Сам грабіжник стояв на дорозі просто перед Френсісом. Це був невисокий, але міцний, як бик, чоловік із блискучою лисою довбешкою та щелепою, схожою на шмат граніту. З ногами на ширині плечей та ручиськами на грудях, він спостерігав за маленькою постаттю на віслюку. Харцизяка наскільки міг роздивитися брат Френсіс, озброєний був лише власними м’язами та ножем, що його навіть не завдав собі клопоту дістати з-за пояса. Він наказав ченцеві підійти. Коли той зупинився за п’ятдесят кроків, один із синів Папи випустив стрілу, й вона зі свистом устрягла у землю просто за ішаком; тварина кинулася вперед.

— Злазь, — наказав зарізяка.

Віслюк спинився на стежині. Френсіс відкинув каптур, показавши пов’язку на оці і тремкою рукою збираючись її торкнутися. Він повільно почав знімати тканину з обличчя.

Бандит відкинув голову назад і розреготався тим сміхом, що, як гадав монах, міг вирватися із пащі диявола. Мандрівник прочитав молитву проти нечистого, та зі злодієм нічого не сталося.

— Такі мішки з лайном, як ти, чорнорясий, уже давно перестали їх носити, — пирснув він. — А тепер злазь.

Брат Френсіс посміхнувся, знизав плечима і спішився без подальших заперечень. Грабіжник роздивився ішака, поплескав по боках, глянув на зуби й копита.

— Їсти? Їсти? — гукнула зі схилу одна з істот у каптурі.

— Не цього разу, — буркнув чоловік. — Надмір охлялий.

Монах не надто був упевнений, що йшлося про тварину.

— Доброго дня вам, пане, — привітно почав чернець. — Можете взяти мого віслюка. Гадаю, піша прогулянка піде мені на користь.

Той знову посміхнувся і посунув далі.

Просто під ноги йому прилетіла стріла.

— Припини! — гаркнув розбійник, а тоді кинув Френсісові: — Тепер роздягайся. Подивимось, що в тебе у згортку й сумці.

Монах торкнувся своєї миски для милостині й безпорадно розвів руками, чим викликав ще один зневажливий смішок у бандита.