Я поглянув у своє віконце та побачив спортивного вигляду білого чоловіка, котрий ішов у нашому напрямку. На ньому була чорна сорочка поло, заправлена в штани хакі, пластикові дзеркальні сонцезахисні окуляри, а в одній руці він тримав рацію — звичайна зовнішність для заступника директора в котрійсь американській школі.
— Імена! — гаркнув він.
— Привіт, — відказав я спокійним і приязним тоном.
— Ваші імена! — повторив він похмуро. — І дозвольте мені глянути на ваші водійські права.
— Ми не ходимо до цієї школи, тому й не повинні вам відповідати, — сказала Бронвін.
Єнох різко опустив голову та затулив собі обличчя долонями:
— Ідіотка.
Чоловік нахилився, щоб зазирнути в машину, та підніс до рота рацію.
— Базо, це периметр, у мене тут сторонні молоді люди, — а потім він попрямував до задньої частини автомобіля та почав уважно розглядати номерний знак.
Я завів машину та водночас трохи газонув. Двигун доволі голосно гаркнув, а той чоловік від несподіванки відскочив та, спіткнувшись, упав на сідниці. (Від цього трюку я вже, наче наркоман, почав відчувати залежність.) І, перш ніж чоловік звівся на ноги, я вже виїхав з узбіччя.
— Мені через нього не по собі, — поскаржилась Емма.
— Більшість заступників директорів такі, — сказав я.
А наступної миті я несподівано відчув у животі гострий біль. Коли я звернув за ріг і ми вже їхали вздовж довжелезної шкільної стіни, я зціпив зуби та нахилився вперед, намагаючись приховати той біль від інших.
Цікаво, невже то був порожняк? І чи він і був тією небезпекою, яка загрожувала нашому невідомому дивному?
Потім біль ущух, зникнувши так само швидко, як і прийшов, і я вирішив тримати поки що ці думки при собі.
***
Місце, де б ми змогли прихилити свої голови, ми знайшли завдяки пачці поштівок і світлин, які я взяв із дому, — тих самих, які Ейб надсилав мені зі своїх останніх подорожей. Я пригадав, що бачив якось на фото чи на поштівці одну адресу неподалік від Нью-Йорка, і коли ми від’їхали від школи на кілька миль, я припаркував автомобіль та, проглянувши вміст пачки, знайшов, що шукав. То був вицвілий фотознімок готельного номера зі старомодним інтер’єром, а на звороті містилась назва готелю, адреса, коротке послання від Ейба для мене та поштовий штемпель дев’ятирічної давності:
«Привіт. Схоже, я побуду тут кілька днів. Це на околиці Нью-Йорка.
Ех, яке ж це гарне, тихе місце! Я дуже всім задоволений. Бачуся зі старими друзями.
Ти, як будеш коли в Нью-Йорку, обов’язково завітай у цей винятковий готель.
Ліпше за все візьміть кімнату 203.
Я люблю тебе. Твій дідусь».
— Помічаєте щось у цьому посланні? — запитав Мілард.
— Це якось сумбурно, — відповіла Емма. — Але чому він так наголошує, у якій кімнаті зупинився?!
— Це ж найпростіший код. «Акровірш».
— Що? — запитав я.
— Прочитайте першу літеру кожного рядка. Що виходить?
Я скосив оком:
— П-Е-Т-Л-Я.
— Ой, моя ж ти мамусю, — запищала Бронвін, нахилившись уперед, щоби краще роздивитися.
— Він залишав тобі закодовані повідомлення, — підбив підсумок Мілард. — Добрий старий Ейб наглядає за тобою навіть із могили.
Украй здивований, я похитав головою, покрутив у руках оту поштову листівку-фотографію.
— Дякую, дідусю, — промовив я тихо.
— Але нам більш не треба залишатись у петлях, — обізвалась Емма. — Ми не ховаємося від порожняків, нам не загрожує передчасне старіння. Нам від петлі може бути більше неприємностей, ніж користі.
— Так, у петлях, буває, трапляються всякі химерні люди, — сказала Бронвін. — Але я не бажаю здаватись нетовариською — я просто хочу спати.
— Думаю, нам треба спробувати, — зауважив Мілард. — Нам треба дізнатись, де петля десять тисяч сорок чотири, і, може, хтось там знає.
Єнох зітхнув.
— І там є ліжко. Від спання в машині моя шия скоро трісне.
Я теж захотів відправитись до готелю, й оскільки таких охочих виявилася більшість, то ми так і зробили. Я хотів побувати там переважно через цікавість, а зокрема мені ще й подобалося відчувати, що я йду стопами свого дідуся. Тож ми проїхали весь Бруклін та перетнули гігантський дворівневий підвісний міст, що вів на острів Стетен-Айленд.
Не більше ніж хвилин за двадцять ми прибули на місце, до мотелю під назвою «Водоспад». Це була старезна двоповерхова будівля з номерами, які виходили на жваву вулицю, та зі знаком, який вихвалявся тим, що тут є «Телевізор у кожному номері!»
Ми ввійшли до реєстратури. За столиком, відкинувшись на спинку стільця, сидів довготелесий та незграбний на вигляд реєстратор, а на столику лежали його ноги. На ньому був товстий шерстяний светр, хоча на вулиці було спекотно. Ми попросили кімнату 203. Він відклав журнал, який читав перед цим, та став нас уважно розглядати.
— А навіщо вам ця кімната?
— Її нам дуже рекомендували, — відповів я.
Реєстратор зняв свої ноги зі столу.
— З якого ви клану?
— Пані Сапсан, — відповіла Бронвін.
— Ніколи про таке не чув.
— Тоді ні з якого.
— Напевне, ви нетутешні.
— Хіба це не готель? — запитала Емма. — Не місце, щоб заселяти людей, котрі не живуть поблизу?
