Я за це літо встиг зазнати на собі або й сам наробити чимало божевільних речей, але водіння автомобіля в Нью-Йорку, та ще й уперше в житті, посіло серед найзначніших із них найперше місце. Там була гримуча суміш автомобілів, які гуділи, смуг змінного напряму, задушливих тунелів та запаморочливих мостів. Мої друзі постійно кричали мені, щоб я глянув у той чи інший бік, де, можливо, була небезпека, а я так міцно вчепився був у кермо, що аж кісточки на пальцях побіліли, а на попереку під сорочкою від поту утворилося ціле море. І от якимось чином після безкінечної низки майже аварій та пропущених поворотів, скеровувані незворушним лагідним роботизованим голосом із мого телефону, ми таки добралися до пункту нашого призначення — середньої школи імені Дж. Едґара Гувера63. Я зовсім не знав географії Нью-Йорка — я там був тільки раз, іще малою дитиною, разом із батьками, — але ця школа знаходилася далеко від будь-яких загальновідомих орієнтирів, бачених мною по телевізору чи в кіно. Це був Бруклін, а не Мангеттен; і навіть не один із тих хіпстерських кварталів Брукліну, про які я колись чув. Це була радше якась брудніша, більш заюрмлена версія котрогось передмістя, тільки з іще меншими, з іще старішими будиночками, поставленими мало не впритул один до одного, та з автомобілями, які щільними рядами вишикувались по обидва боки вулиць.
Школу ми знайшли доволі легко. Це була вражаюча, на цілий квартал, велична цегляна споруда, у якій де-не-де були вікна — таке собі місце, яке цілком могло виявитися в’язницею загального режиму, станцією з очищення стічних вод або ж цілим скупченням різноманітних установ, але в цьому випадку під її дахом розміщувались кілька тисяч сприйнятливих до науки дитячих голів. Інакше кажучи, це було дуже схоже на середню школу, яку я відвідував у Флориді, і від самої тільки думки про те, що туди треба зайти, мене кинуло в холодний піт.
Це була десь середина другої половини дня. Ми припаркувалися на протилежному боці вулиці й, сидячи в машині, спостерігали за будівлею та обговорювали наші подальші дії.
Почав Єнох:
— Ну-у, що там каже наш знаменитий детальний план?
— Давайте просто зайдемо всередину та роззирнемося довкола, — запропонував Мілард. — Подивимось, чи не приверне хтось нашої уваги.
— До цієї школи ходять тисячі дітей, — зауважив я. — Не думаю, що ми знайдемо дивного просто на око.
— Ми не дізнаємось, поки ми зморені, — сказав Мілард, а потім, позіхнувши, спохопився та поправив себе: — Ой, «поки не спробуєм».
— Я також зморена, — озвалася Бронвін. — У мене в голові каша.
— У мене теж, — додав я.
Бронвін запропонувала мені термос із кавою, що дав нам Пол, — досі напівповний, тільки давно як холодний, — але я не переварював уже навіть його вигляду. Я в цю мить був одночасно і збудженим, і стомленим, а кава робила мене просто надто нервовим. Ми майже без зупинок їхали більше ніж добу, і я почувався, наче розсипаюсь на запчастини.
Та ось ми почули шкільний дзвоник. За тридцять секунд парадні двері розчахнулися і назовні ринув потік учнів. Іще за кілька секунд подвір’я школи та все навколо заповнилося підлітками.
— Це наш шанс, — обізвалася Бронвін. — Хтось із них виглядає дивним?
По тротуару повз нас пройшов хлопець із фіолетовим ірокезом на голові, а слідом за ним дівчина в брюках із сильно заниженою лінією промежини та полуботках армійського крою, вкритих різнокольоровим рослинним орнаментом. А потім іще десь сотня інших дітей зі своїми власними фантазіями в стилі та одязі.
— Так, — відповіла Емма на запитання. — Усі вони.
— Гадаю, це марна справа, — сказав Єнох. — Якщо той, кого ми шукаємо, перебуває в небезпеці, то він наляканий, а раз він наляканий, то спробує з іншими злитися, а не виділитись.
— А-а, то ми шукаємо того, хто виглядає підозріло звичайно, — зробила висновок Бронвін. — Надто звичайно.
— Ні, ідіотко, я мав на увазі, що на око ми не знайдемо нікого взагалі. Які є ще ідеї?
Протягом наступної хвилини повз нас проминуло ціле сонмище різних дітей, але було зрозуміло, що Єнох казав правду. Це може стати схожим на пошук голки в копиці сіна.
— Ну, я не знаю. Може, нам слід спитати в когось, — висунула свою версію Емма.
Єнох розсміявся.
— «Ой, перепрошую, чи не бачили ви когось із дивними особливостями чи вміннями? Як-от із іще одним ротом на потилиці?»
— Знаєте, хто нам підкаже? — запитав я. — Ейб.
Єнох закотив очі.
— Він мертвий, пам’ятаєш?
— Але він залишив нам практичний посібник. Або те, що на нього дуже схоже, — і я простягнув руку та витягнув із ніші для ніг перед Еммою Ейбів журнал проведених операцій.
— Може, ти й маєш рацію, — погодився Мілард. — Там усі місії, які вони провели з Ейчем за тридцять п’ять років. Вони повинні були побувати в подібних ситуаціях. Нам треба лиш дізнатися, як вони тоді діяли.
— І ми повернемося сюди завтра, коли трохи відпочинемо, — сказав я.
Яка там голка — у той момент я не зміг би знайти навіть копицю.
— Відмінний план, — підтвердила Емма. — Якщо я негайно хоч трохи не посплю, у мене можуть початися галюцинації.
— Хтось іде! — прошепотіла Бронвін.
