— Послухайте, зазвичай ми здаємо номери тільки тим, хто належить до якогось клану, у нас майже немає вільних місць, але я роблю для вас виняток. Спершу ви повинні надати мені підтвердження ваших особистостей.
— Звісно. — Я почав діставати свій гаманець.
— Не так, — відказав він. — Я мав на увазі підтвердження.
— Гадаю, він мав на увазі підтвердження того, що ми дивні, — озвався Мілард. Він підняв візиткотримач на краю столу перед ним, покрутив ним у повітрі та поклав назад: — Це «невидимка», привіт!
— Годиться, — сказав реєстратор. — Якого типу номер ви бажаєте?
— Нам байдуже, — відповів Єнох, — ми просто хочемо спати.
Але реєстратор уже витягав із-під столу ламіновану папку. Він поклав її на стіл, розгорнув та почав перераховувати варіанти.
— Наразі в нас, звісно, є той стандартний номер, який ви просите, — хороший, та нічого вражаючого, — але чим ми дійсно знамениті, так це особливими приміщеннями, які ми пропонуємо нашим дивним гостям. У нас є номер для тих, на кого не діє гравітація. — Він знайшов у папці та показав нам фотографію усміхненої сім’ї, яка позувала в кімнаті, де всі меблі було прикручено до стелі. — «Літунам» він подобається. Тут вони можуть відпочивати, обідати, навіть спати з повним комфортом, без потреби застосовувати для цього важкий одяг або ремені.
Затим реєстратор показав нам знімок якоїсь дівчинки та вовка в ліжку, де обоє були в нічній білизні.
— Є номери, пристосовані для домашніх улюбленців, і там ми приймаємо дивних тварин більшості «національностей», якщо вони привчені жити в людському помешканні, не перевищують ваги в сто фунтів та мають дозвільні документи, які підтверджують, що вони не становлять небезпеки життю та здоров’ю людей.
Він перегорнув іще одну сторінку. На фотографії було щось схоже на гарно вмебльований підземний бункер.
— І в нас є спеціальний номер для наших… е-е… «вогненебезпечних» гостей, — і він кинув погляд на Емму, — щоб вони уві сні не спалили решту готелю.
Емма зробила ображений вигляд.
— Я ніколи не спалахую спонтанно. І в нас немає домашніх улюбленців, і ми не літаємо.
Але реєстратор не вгамовувався.
— У нас також є номер, заповнений чудовим суглинком — для гостей із корінням або частково мертвими…
— Нам не треба ніяких чудернацьких номерів! — різко обірвав його Єнох. — Досить звичайного!
— Як хочете, — реєстратор із ляском закрив свою папку. — Звичайний номер. Але ще кілька питань.
Коли реєстратор почав заповнювати бланк, Єнох застогнав.
— Для «курців» чи «некурців»?
— Ніхто з нас сигарет не курить, — відповіла Бронвін.
— Я не питав про сигарети. Чи випускає хтось із вас дим якоюсь частиною свого тіла?
— Ні.
— Для «некурців», — він поставив галочку у квадратику на бланку: — По одному чи по двоє?
— Ми б усі хотіли бути разом в одному номері, — мовив Мілард.
— Я цього не питав, — сказав реєстратор. — Чи хтось із вас має двійників? Допельгангерів, реплікантів, дзеркальних братів?64 За кожного з них додаткова плата, а ще треба їхні документи з фотографіями.
— Ні, — відповів я.
Реєстратор поставив галочку.
— Скільки років плануєте тут бути?
— Скільки років?
— …плануєте тут бути?
— Лише одну ніч, — озвалась Емма.
— За це — додаткова плата, — промимрив він, ставлячи галочку, а потім підвів голову: — Прошу за мною.
І незграбною ходою він покинув свій кабінет. А ми пішли слідом за ним — по запиленому зовнішньому коридору, отруєному автомобільним шумом із вулиці, — поки не потрапили в якесь погано освітлене підсобне приміщення. Це був вхід у петлю. Я зрозумів це, коли зайшов, тому цього разу був готовий до поштовху. Коли ми вийшли, була ніч, прохолодна та дуже тиха. Реєстратор повів нас назад по коридору, який у цій своїй версії з минулого був набагато акуратнішим.
— Тут завжди ніч. Це дозволяє нашим гостям легше засинати, коли б вони не забажали.
Він зупинився перед одним із номерів та відчинив нам двері.
— Буде щось треба, я зразу за входом до петлі, за столом, де ви мене знайшли. Лід далі по коридору.
Він пішов, а ми зайшли всередину. Кімната виглядала так само, як на знімку на поштовій листівці, яку колись надіслав мені дід. Тут було велике ліжко, оті жахливі занавіски, на підставці великогабаритний старовинний телевізор у дерев’яному коричнево-оранжевому корпусі та фальшиві (намальовані на стінах і на дверях) стінові панелі, що імітували сучкуваті соснові дошки, — і все це не пасувало одне одному і просто створювало дисгармонію, яка відчувалася майже як шум, як безперервне ледве чутне дзижчання, що спричиняло відчуття невиразної тривоги. У номері, крім двоспального ліжка, був іще й розкладний диван, тому місце для сну знайшлося кожному. Ми розподілили між собою місця, привели себе до ладу, а потім Мілард і я вмостилися на дивані покопатися в журналі Ейба.
— Ейб та Ейч провели цілу низку місій, дещо схожих на нашу, — сказав Мілард. — Було б корисно дізнатись, як вони справлялися зі своїми проблемами.
