У мене в голові промайнула одна нехороша думка: те, що вона мала на увазі, насправді означало, що це виглядатиме погано, якщо з нами щось трапиться, так само як виглядатиме погано, якщо ми не допоможемо з Реконструкцією, та ще й так, щоб це було видно всім у Диявольському Акрі. Та я знав, що це було не повне пояснення. Звісно, вона хвилювалася за нас. Але її також хвилювали і думки людей, котрі були для мене чужі, і те, що ті люди думають про моє життя, — і мені стало байдуже.
Але замість усього цього вголос я сказав: «Окей, жодних проблем, я зрозумів», — тому що знав, що вона своєї думки про це все одно не змінить.
Вона усміхнулася і подякувала мені, і мені стало трохи ніяково, — але не дуже, — що я обманув її. Відразу по тому вона з нами попрощалася.
Годинник щойно відцокав полудень у Диявольському Акрі. У пані Сапсан залишалися тут іще деякі справи, які треба було владнати, а наші на сьогодні були вже завершені, тому ми мали зустрітися з нею пізніше вже в мене вдома.
— Ідіть прямо туди, — попередила вона нас. — Не тиняйтеся без діла, не затримуйтесь, не марнуйте час і не байдикуйте.
— Так, пані Сапсан, — відповіли ми хором.
18 Історичний район Лондона, де і до сьогодні розташовується головний міський м’ясний ринок.
19
20 Довгий дощовий плащ.
21
22 Цитата з п’єси В. Шекспіра «Генріх V».
23
Розділ п’ятий
Ми не пішли прямо. Я запитав, чи не могли б ми пошукати якийсь інший маршрут, де натовп на вулиці не такий численний, і вони, у дусі дослідництва та легкої неслухняності, погодились. Єнох заявив, що знає швидкий шлях, який майже напевне був малолюдним, і вже за хвилину ми йшли вздовж річечки під назвою Смердючка.
Ця частина Акра не була прибрана так, як його центр. Імовірно, її і неможливо було прибрати. Диявольський Акр був часовою петлею, тому основні деталі місцевого краєвиду щоденно мали перезавантажуватись до попереднього вигляду. Річечка завжди і повсякчас являла собою буру та бридку смужку рідких нечистот. Те сонце, яке змогло пробитися крізь пелену фабричного диму, що висів над нами, завжди в цьому місці матиме колір слабкого чаю. Звичайні, котрі застрягли тут як частина краєвиду, який безперервно повторювався, назавжди залишаться такими ж нещасними, напівголодними бідолахами, що з підозрою витріщалися на нас із вузьких провулків та вікон прибуткових будинків, повз які ми зараз проходили. Мілард сказав, що десь, напевне, існувала карта всіх убивств, збройних нападів і пограбувань, котрі сталися в той день, у якому Диявольський Акр був закільцьований у часі, тому цих небезпечних місць можна було б уникнути, але ніхто з нас ніколи тієї карти не бачив. Ми всі розуміли, що треба бути обережними, проминаючи звичайні райони. Поки була можливість витримувати запах, ми тулилися до краю річки, намагаючись не підходити надто близько до темних будівель.
Мої друзі, коли їм не доводилося знервовано озиратися довкола, обговорювали свої нові призначення. Більшість із них здавалися розчарованими. Дехто був просто злий.
— Я мав би складати карти Америки! — скаржився Мілард. — Зараз головою нещодавно зруйнованого Міністерства Картографії є Перплексус Аномалус. І якщо імбрини не вважають, що вони чимось зобов’язані нам за все, що ми зробили, то він, безумовно, вважає.
— Тоді ти маєш звернутися прямо до нього, — сказав Г’ю.
— Я так і зроблю, — погодився Мілард.
Щодо Єноха, то він, як тільки його початкове враження від нового заняття минулося, був зрозумів, що його робота у Відділі Мертвих Листів лише десь на п’ять відсотків складалася з воскрешення мертвих, а на дев’яносто п’ять — із порпання в паперах.
— Як вони можуть засовувати нас на якусь тупу роботу, після того що ми зробили в Бібліотеці Душ? — запитував він. — Ми врятували імбринам їхні шкури. Вони повинні за це або дати нам провести казкові довгі канікули, або поставити нас на грошовиті місця з купою підлеглих.
— Я сказав би це не такими словами, — озвався Горацій, — але в цілому згоден. Асистент анахроніста у Відділі Костюмів? Я мав би стати щонайменше радником зі стратегії при Раді імбрин. Я вмію бачити майбутнє, заради пташок!
— Я думала, пані Сапсан вірила в нас, — сказала Олівія.
— Вона й вірить, — мовила Бронвін. — То інші імбрини — вони нас не знають так добре.
— Вони нас бояться, — заявив Єнох. — Що за призначення такі? Вони просто хотіли цим сказати: ви все ще тільки маленькі дивні дітки.
До мене тихенько збоку підійшла Емма, і далі ми стомлено попленталися вже пліч-о-пліч. Я спитав її, як минула її співбесіда на місці нового призначення.
— Глянь на це, — сказала Емма, дістаючи із сумочки витончену прямокутну коробочку. — Це розкладний фотоапарат. — Вона легко натиснула перемикач, і об’єктив вийшов із корпусу.
