— Куди ти йдеш? — поцікавилась пані Сапсан.
— Шукати своїх друзів, — відказав я та попрямував до дверей.
— На все треба свій час, Джейкобе! — гукнула пані Сапсан мені навздогін. — У тебе попереду ще ціле життя, щоб стати героєм!
***
Мої друзі все ще перебували десь у будівлі, уточнюючи подробиці своїх робочих завдань, тому я сидів собі на лавці в переповненому коридорі та чекав. І, поки мені чекалося, я дещо вирішив.
Мій дідусь ніколи не запитував дозволу в імбрин на те, щоб робити свою роботу, тож і мені не треба було їхнього дозволу, щоби продовжувати його справу. Те, що Ейб залишив свій журнал так, щоб я зміг його знайти, саме собою вже було достатнім дозволом. Мені конче було необхідно здійснити якусь місію. А щоб узяти участь в одній із…
— Боже мій.
— Е-е-е… Ти Джейкоб Портман?
Поряд зі мною всілися дві дівчини. Я відірвався від ходу своїх думок, щоби поглянути на них, і був здивований, побачивши тільки одну дівчину. То була азійка, трохи молодша за мене, одягнута у фланель епохи сімдесятих та брюки кльош… і, точніше вже не буває, сама-самісінька.
— Я — він, — відповів я.
— Ти б не підписав мені руку? — спитала вона, простягаючи руку. Потім вона простягла другу і сказала більш глибоким голосом: — І мені теж?
Вона побачила моє збентеження.
— Називай нас «бінар», — пояснила вона. — Інколи нас плутають із людьми з роздвоєною особистістю, але насправді в нас два серця, дві душі, два мозки…
— І дві гортані! — сказав її другий голос.
— Вау, це круто, — мовив я, щиро вражений. — Здорово було з вами познайомитись. Але… я не думаю, що повинен ставити свої підписи на частинах тіла.
— О-ой, — проказали вони одночасно.
— А що ти думаєш про творіння пані Ґракл? — спитав більш глибокий голос. — Я не можу дочекатися. У минулому сезоні вона зробила виставу про пані Королик та її тварин. «Таємний звіринець».
— Це було нереально. Дуже класно.
— А як ти думаєш, вони мають зіграти тебе?
— Е-е… вау… я реально не знаю. Гей, народе, ви мене пробачите?
Затим я підвівся, ще раз попросив вибачення та швидко почесав через усе приміщення. Та не тому, що хотів утекти від них — ну, не зовсім, — а тому, що помітив декого, хто здався мені знайомим настільки, що в мене аж мозок засвербів піти й дізнатися, хто ж то був такий.
То був один із клерків за одним із приймальних віконець у вестибюлі. Молодий чоловік із коротко підстриженим волоссям, дуже коричневою шкірою і тонкими рисами обличчя. Я знав звідкілясь його обличчя, та не міг згадати звідки. І мені подумалося, що якби я поговорив із ним, це б могло підхльоснути мою пам’ять. Побачивши, як я йшов до нього, той вихопив із чорнильного прибору пір’яну ручку і, коли я наблизився до віконця, став робити вигляд, ніби щось пише.
— Чи не міг би я вас звідкись знати? — запитав я в нього.
Чоловік навіть не підняв очей.
— Ні, — відповів той.
— Я Джейкоб Портман.
Він поглянув на мене. Без емоцій.
— Так.
— Чи не зустрічалися ми раніше?
— Ні.
Я залишався на місці. І звернув увагу, що на віконці був напис: ІНФОРМАЦІЯ.
— Мені потрібна інформація.
— Про?
— Помічника мого дідуся. Я намагаюсь із ним зв’язатися. Якщо він іще живий.
— Ми не адресно-довідкове бюро, сер.
— Тоді яку інформацію ви надаєте?
— Ми не надаємо її. Ми її збираємо.
Він потягнувся за чимось через стіл, а потім простяг мені довгий бланк:
— Ось, заповніть це.
— Та ви приколюєтесь, — відказав я та відкинув той бланк клеркові на стіл.
Той кинув на мене сердитий погляд.
— Джейкобе!
Це пані Сапсан ішла до мене через весь вестибюль, а мої друзі пленталися позаду. За мить я опинюся в оточенні!
Я нахилився прямо до віконця та промовив:
— І все-таки я звідкись вас знаю.
— Як скажете, — відповів чоловік.
— Ну, ти йдеш? — запитав Горацій.
— Я помираю з голоду, — поскаржилася Олівія. — А можна нам ізнов американську їжу?
— То куди тебе призначили? — спитала Емма.
Коли мої друзі підхопили мене, як течія підхоплює поплавок, та понесли до виходу, я ще раз озирнувся на того чоловіка. Він здавався дуже спокійним, але, коли глянув на мене, його хвилювання видали спохмурнілі брови.
Пані Сапсан відвела мене вбік.
— Ми якнайскоріше маємо переговорити, тільки ти і я, — сказала вона. — Мені дуже прикро, якщо на нашій аудієнції постраждали твої почуття. Це дуже важливо для мене та для всіх імбрин, щоб ти почувався задоволеним. Але ситуація з Америкою, як ми вже зазначили, доволі непевна.
— Я просто хочу, щоб ви всі повірили в мене. Я не прошу призначити мене головнокомандувачем армії чи щось таке.
«Я взагалі нічого більше не прошу», — подумав я, але не сказав.
— Я знаю, — запевнила вона. — Але, будь ласка, наберися терпіння. І повір, будь ласка, що якщо ми здаємося тобі занадто обережними, то це для твоєї ж власної безпеки. Якщо з тобою щось станеться — чи з будь-ким із вас — це буде катастрофою.
