Уранці я перевіряв свій телефон мало не щохвилини, очікуючи дзвінка від Ейча. Він не сказав, коли саме буде на зв’язку. Ми з Еммою сперечалися, чи казати про це іншим, та вирішили зачекати із цим, поки не отримаємо новин від Ейча — а може, ми навіть і тоді нічого нікому не скажемо. Можливо, до своєї місії він залучить тільки нас двох. Можливо, дехто з наших друзів не захоче піти з нами або ж буде взагалі проти цієї ідеї. А що, як хтось із них, перш ніж у нас з’явиться шанс піти звідси, обмовиться про наші плани пані Сапсан?
Після сніданку мені довелося взяти своїх дивних друзів на шопінг за одягом. Це здавалося непоганим способом убити час, поки я чекав новин, тож я скористався ним, щоб не думати про можливий дзвінок від Ейча.
У першій групі були Г’ю, Клер, Олівія і Горацій. Я повіз їх у торговельний центр. Але не в той, що біля мого будинку, де, як я хвилювався, ми могли зустрітися з кимось із моєї школи, — я вибрав торговельний центр «Шейкер-Пайнз», що розташовувався біля міжштатної автомагістралі.
По дорозі я знайомив своїх друзів із основними компонентами сучасних передмість — «це банк, це лікарня, це кондомініуми», — тому що вони безперервно запитували «а що це таке?» Те, що мені здавалося цілком банальним, для них було дивовижним.
У своїй часовій петлі пані Сапсан використовувала різні чудеса, які захищали її підопічних від фізичних ушкоджень, але у своєму фанатичному прагненні тримати їх у безпеці вона забороняла всім візитерам говорити з її підопічними про світ, яким він став після 1940-го року, і це ставило моїх друзів у невигідне становище. Вони були надто закриті від світу й тепер нагадували маленьких Ріпів ван Вінклів26, які прокинулися після довгого сну у світі, який вони не розуміли. Вони більш-менш розумілися на сучасних поняттях — електриці, телефонах, автомобілях, літаках, фільмах, музиці та інших загальновідомих у їхній час речах — лише до певної точки в часі, до третього вересня 1940 року. Усе, що стосувалося їхніх знань про світ після цієї дати, було уривчасте і суперечливе. Після того дня, у більш новому часі, вони спорадично провели не більше кількох годин, і при цьому майже весь той час вони перебували на Кернгольмі, де навіть після зміни дати в календарі практично все залишалося таким же, як колись. У порівнянні з їхнім островом навіть моє маленьке містечко, здавалось, рухалося зі швидкістю мільйон миль на годину, і це інколи навіть уводило моїх друзів у тривожне заціпеніння.
На гігантській автостоянці торговельного центру Горацій настільки був приголомшений побаченим, що відмовився виходити з машини.
— Минуле набагато менш страшне, ніж майбутнє, — відказав він на наші умовляння. — Навіть найжахливіша епоха минулого є принаймні пізнаваною. Її можна вивчити. Світ її вже пережив. Але в часі, у якому ми живемо зараз, ніхто ніколи не знає, коли і в яку мить може настати жахливий і руйнівний кінець цього світу.
Я спробував порозмірковувати з ним:
— Сьогодні Кінець Світу не настане. А якщо й настане, то це відбудеться незалежно від того, підеш ти з нами до того торговельного центру чи ні.
— Я знаю. Та відчуваю, що так буде. А може, якщо я просто сяду тут і не зрушу з місця, усе завмре разом зі мною, і нічого поганого не станеться.
І саме в цей час із однієї машини неподалік крізь віконця з опущеним склом голосно заревіла басами якась хеві-металічна композиція. Горацій увесь наїжачився та сильно замружив очі.
— Бачиш? — сказала Клер. — Цей світ розламується, навіть якщо ти просто сидиш на місці. Тож ходімо з нами всередину.
— Що за хрінь, — промовив він та відчинив дверцята машини.
А поки інші аплодували його хоробрості, я подумки зауважив, що Горацій, напевне, був би не найкращим компаньйоном, щоб його брати на нашу першу місію, якою б та не була.
«Шейкер-Пайнз» у тому, що стосувалося торговельних центрів, був класикою — гамірний, антисептично яскравий та багатоплановий у своїх незбагненних мультикультурних проявах (спробуйте-но пояснити комусь із першої половини минулого століття, що таке «Бабба-Ґамп-Шрімп-Кампані»27 або «телемагазин на дивані»). Тут було повно підлітків — чи не кожен другий від загалу. Ми були тут не тільки для того, щоб нарядити моїх друзів у сучасний одяг. Я хотів показати їм звичайних дітей — дітей, котрих вони мали імітувати. Це було більше ніж шопінг — це була антропологічна експедиція.
Ми йшли та роздивлялися довкола — дивні, котрі збились у єдиний клубок, центром якого був я, — наче дослідники в джунглях, сумно відомих нападами тигрів. Ми їли жирний хавчик на фаст-фуді та сиділи, розглядаючи інших підлітків. Мої друзі незворушно вивчали їхню поведінку: як ті перешіптуються та жартують; як несподівано вибухають сміхом; як вони збиваються в тісні та відособлені групки, що рідко між собою змішуються; як вони роблять усе на світі, і навіть їдять, не випускаючи з рук своїх телефонів.
— Вони з дуже заможних сімей? — стишеним голосом запитала Клер, нахилившись до нас над своїм пластиковим підносом.
— Я думаю, вони просто звичайні тінейджери, — відповів я.
— Вони не працюють?
