— Не знаю. Вони можуть працювати влітку неповний робочий день.
— Коли ріс я, — сказав Г’ю, — було так: якщо ти доріс до того, щоб піднімати щось важке, то ти доріс і до того, щоб працювати. Тоді цілими днями не розсиджувались, не жували й не теревенили.
— А ми доросли до того, щоб працювати, ще до того, як змогли піднімати важкі речі, — сказала Олівія. — Мій батько відправив мене працювати на гуталінову фабрику, коли мені було п’ять. Це було жахливо.
— А мій відправив мене в робочий дім28, — сказав Г’ю. — Я цілими днями робив вірьовки.
— Боже милосердний, — промимрив я.
Вони прийшли сюди з того часу, коли такого поняття, як підлітковий вік, іще навіть не існувало. Це було винаходом повоєнних років, а до того ви були або дитиною, або дорослим. Я запитав себе, як вони зможуть видавати себе за сучасних підлітків, якщо самé це поняття було для них чуже?
А що як усе це було поганою ідеєю?
Хвилюючись, я перевірив свій телефон.
Від Ейча нічого. Зовсім нічого.
Ми пішли купувати одяг, але дорогою загубили Горація, котрий заклав крутий віраж до продуктового магазину, що сам-один займав ціле крило торговельного центру. Ми знайшли його, коли він, охоплений благоговінням, стояв перед гігантською стіною сиру в секції охолоджених продуктів.
— Фета, моцарелла, камамбер, гауда, чедер! — промовляв він захоплено. — Країна мрій для гурмана.
Для мене це був просто сир, але для Горація це було диво: тридцять футів харчу, нарізаного скибочками, збитого з вершками, у брусках та головках, в окремих пакунках, знежиреного, жирного та з двома відсотками жиру. Хлопець, неначе в трансі, стояв і читав етикетки, а мені довелося стояти поруч та безперервно шикати на нього, щоб він своїм голосним і нестриманим здивуванням не привертав сторонньої уваги.
— Це супер, — бурмотів він. — Це супер.
— Гляньте на це! — вигукнув він, звертаючись до якогось літнього чоловіка, котрий саме проходив неподалік із візочком, якого штовхав перед собою. — Гляньте на це!
Чоловік швидко забрався геть.
— Горацію, ти лякаєш людей, — сказав я, підійшовши до нього впритул. — Це просто сир.
— Просто сир! — скрикнув він.
— Окей, це купа сиру.
— Це вершина людських досягнень, — заявив він серйозно. — Я думав, що імперією була Британія. Але це — це — панування над світом!
— У мене живіт болить від самого лише вигляду його, — поскаржилася Клер.
— Як ти можеш! — обурився Горацій.
Коли, нарешті, нам удалося витягти його з продуктового та затягти до магазину, де продавався одяг, Горацій вибором був уражений менше. Я навмисне вибрав найбанальніший магазинчик із найбанальнішим вибором — прості кольори, стандартні комбінації, — що б там не було одягнуто на манекенах.
Коли він побачив, що ми кладемо до кошика, то дуже спохмурнів.
— Я радше ходив би голий, — заявив він, тримаючи, наче отруйну змію, пару джинсів, котрі я йому вручив. — Ось так ти хочеш, щоб я одягнувся? У денім, як фермер?
— Тепер усі носять джинси, — відказав я. — Не тільки фермери.
Насправді ж, пара дійсно хороших джинсів коштувала доволі дорого порівняно з тим, що в той день у магазині носили більшість людей.
А потім я побачив, як зблідло обличчя Горація, коли він придивився до спортивних шортів і штанів, брюк карґо та піжамних штанів із зав’язками на поясі, у яких доволі вільно почувалися інші покупці поряд.
Він випустив джинси з рук, і ті впали на підлогу.
— О, ні, — прошепотів він. — О, ні, ні.
— Що таке? — запитав Г’ю. — Їхня мода не відповідає твоїм високим стандартам?
— Забудь про стандарти. Що із пристойністю? Що із самоповагою?
Мимо йшов чоловік у камуфляжних штанях, оранжевих в’єтнамках та спортивній майці з грубо відрізаними ножицями рукавами, на якій було зображення Губки Боба.
Я думав, Горацій зараз заплаче.
Та, поки він оплакував кінець цивілізації, ми вибрали одяг для всіх інших. Оскільки свинцеві черевики, які зазвичай носила Олівія, мали такий вигляд, наче вони належали монстру Віктора Франкенштайна, ми дали їй можливість вибрати нову пару взуття — щось на один-два розміри більше, щоб ми могли потім наповнити зайвий простір обважнювачем.
Я наполіг, щоб діти мовчали, поки касир проводить наші покупки через касу. І вони мовчали, навіть коли пленталися з торговельного центру слідом за мною через автостоянку назад до нашої машини — їхні руки були навантажені пакетами, а їхні голови перевантажені враженнями.
***
Коли ми повернулися додому, то виявили, що всі інші в другій половині дня вирушили в Акр — на якусь нараду, присвячену координуванню завдань стосовно Реконструкції, як було сказано в записці, що її залишила пані Сапсан. Удома зосталася тільки Емма, як у записці було сказано далі, але я довго не міг її знайти. Нарешті я почув, як вона насвистувала в гостьовій ванній на верхньому поверсі.
Я постукав.
— Це Джейкоб. Там усе окей?
Із-під дверей пробивалося слабке червоне світло.
— Хвилинку! — вигукнула вона.
Я почув, як вона вовтузиться там із чимось. За мить увімкнулося звичайне освітлення, і двері відчинилися.
— Він подзвонив? — спитала вона з нетерпінням.
— Ще ні. А що відбувається?
