Я подивився на те, що було в неї за спиною. Уся маленька ванна кімната повсюди була заставлена фотографічним обладнанням — якісь металеві баночки вишикувались на зливному бачку унітаза, пластикові ванночки розташувались по периметру раковини, громіздкий фотозбільшувач стояв на підлозі. Я наморщив носа від гострого запаху летких хімічних речовин.
— Ти не проти, щоб я перетворила цей туалет на темну кімнату, правда ж? — запитала Емма із сором’язливою усмішкою. — Тому що я вже це зробила.
У нас було ще дві ванні кімнати. Я сказав їй, що не проти. Вона запросила мене всередину подивитися на її роботу. Місця було небагато, тому мені довелося втиснутись у куток. Діяла вона вправно, але без поспіху, і весь час щось говорила. Хоча вона і стверджувала, що була новачком у цій справі, але її рухи здавалися відточеними до автоматизму.
— Напевне, це звучить, як кліше… — говорила вона, присівши навпочіпки, спиною до мене, та крутячи якісь диски із цифрами на збільшувачі, — «дивний фотофіл»29.
— А це кліше?
— Я серйозно. Гадаю, ти помітив, що в кожної імбрини є свій великий альбом зі знімками, і є ціле міністерство, основним призначенням якого є фотографічна каталогізація всіх нас; і кожен третій із дивних, узявши до рук камеру, уявляє себе свого роду генієм фотографії… хоча більшість із них не змогли б сфотографувати власні ноги… Ей, допоможи переставити. — Вона підважила руками одну сторону збільшувача, а я підняв іншу (він виявився на диво важкий), і ми поставили його на дошку, яку Емма заздалегідь поклала над ванною.
— І як ти думаєш, чому? — запитав я. Досі я сильно про це не задумувався, але мені здавалося дивним, що людям, які знову та знову проживали один і той же день і при цьому не змінювалися зовні, було потрібно, щоб їх пам’ятали за фотографіями.
— Звичайні протягом століть постійно намагаються знищити всяку згадку про нас. Я думаю, що фотографія — це спосіб документально підтвердити, що ми дійсно існували і що ми не були чудовиськами, якими вони нас завжди виставляли.
— Так, — кивнув я на знак згоди. — Це має сенс.
Задзижчав таймер. Емма зняла одну з металевих баночок, які стояли на зливному бачкові, відкрила її та вилила з неї в раковину відпрацьований хімічний розчин, потримала деякий час баночку під проточною водою з крана, потім воду вилила. Потім із тієї баночки Емма витягла пластмасову котушку, а із котушки витягла (завдовжки приблизно з її руку) рулон негативної (проявленої та зафіксованої) фотоплівки, двома пальцями обережно струсила з неї зайву вологу та повісила плівку сушитися на провід, котрий іще раніше вона натягла над ванною.
— А, крім того, тепер, коли ми опинились у твоєму часі, усе стало інакше, — продовжувала вона. — Я поступово стаю старшою, і вперше звідтоді, як пам’ятаю, кожен день, котрий проживаю тепер, я вже ніколи не проживу знову. Тому я збираюся кожного дня робити хоча б по одному знімку, щоб потім було що згадати. Навіть якщо той день не дуже вдалий.
— Я вважаю, твої світлини просто чудові, — сказав я. — Як оте фото людей, що спускаються сходами до пляжу, яке ти надіслала мені влітку. Воно було таке гарне.
— Реально? Дякую.
Вона рідко соромилася чого-небудь. І саме така її скромність надзвичайно мене приваблювала.
— Ну, окей, якщо тобі цікаво… Я оце щойно проявила кілька рулонів плівки, які назнімала за останні кілька тижнів. — Вона простягла руку вгору та зняла з проводу одне фото: — Це учасники ополчення дивних, — і вона передала його мені; відбиток був іще трохи вологим. — Вони закидають яму, де раніше була вежа Коула. Вони вже цілу вічність там працюють по дванадцять годин на день. Там був страшенний безлад.
На фото було зображено шеренгу чоловіків у формі, які стояли на верхньому краї глибокого кратера, згрібаючи в нього биту цеглу.
— А ось я зняла пані Сапсан, — сказала Емма, передаючи мені іншу фотокартку. — Їй не подобається, коли її фотографують, тому мені довелося підловити її зі спини.
На фото пані Сапсан була одягнута в чорне плаття та чорний капелюшок і йшла до чорних воріт.
— Схоже, вона йде на похорон, — сказав я.
— Так, ми всі тоді ходили. Після того як ти вирушив був додому, мало не щодня протягом кількох тижнів ховали тих дивних, котрі загинули в нальотах порожняків.
— Я не можу собі уявити, як це щодня ходити на похорон. Напевне, то було жахливо.
— Так. Дійсно.
Далі Емма сказала, що їй треба проявити ще кілька плівок та фото.
— Не проти, якщо я дивитимусь? — запитав я.
— Якщо ти не проти запаху хімікалій. У декого це спричиняє головний біль.
І вона знову стала щось там робити зі збільшувачем.
— Мені от цікаво, чому ти не використовуєш цифрову камеру? — запитав я. — Це було б набагато легше.
— Це як твій телефон-комп’ютер30?
— Типу того, — відказав я і, щойно мені нагадали про телефон, знову його перевірив, але пропущених викликів не було.
— Бо всередині більшості петель вона не працюватиме, — пояснила Емма. — Так само, як і твій телефон-комп’ютер. А ця стара кобилка… — вона підняла свій розкладний фотоапарат, — вона може проїхати де завгодно… Окей, зачини двері.
