Через кілька миль по тому ми проїхали повз вицвілий рекламний щит із інформацією про «Русалчину Країну Мрій», а ще через кілька миль ми, нарешті, дістались і до неї. Це було якесь поле, усе в багнюці, а на ньому — кілька понурих на вигляд наметів. На віддалі розташовувались якісь будиночки зі шлакоблоків, які, можливо, були офісом чи приміщеннями для персоналу. В’їзд було заблоковано зачиненими воротами, тому я припаркувався на узбіччі, і далі ми пішли пішки. Ми попростували через поле прямо до наметів. Здавалось, навколо нікого не було, та ось ми почули, як хтось бурчить та лається з-за найближчого намету.
— Є хтось? — запитав я, ідучи попереду друзів на звук.
Обійшовши намет, ми побачили двох людей у клоунському макіяжі. Один із клоунів був у костюмі русалки та мав на голові перуку зі світлого волосся, а інший незграбно цю «русалку» ніс, відхилившись назад і охопивши її руками спереду навколо талії, тоді як русалчині ноги, імовірно, знаходились у хвості, який землі не торкався.
— Не вмієте читати? — запитала «русалка», сердито зиркнувши на нас. — Ми зачинені!
Інший клоун не сказав ані слова і навіть не глянув у наш бік.
— Ми не бачили оголошення, — відказав я.
— Якщо ви зачинені, чому ви в костюмі? — запитав Єнох.
— У костюмі? У якому костюмі? — «русалка» гойднула своїм, очевидно, фальшивим хвостом та якось дивно засміялась. За мить її усмішка розтанула: — Щезни, окей? Ми підновлюємо реквізит, — і «русалка» штовхнула ліктем клоуна, котрий її ніс: — Джордже, рухайся!
І другий клоун поніс її далі в бік намету.
— Заждіть, — озвалась Емма, ідучи слідом за ними. — Ми читали про вас у путівнику.
— Нас немає в жодному путівнику, дорогенька.
— Таки є, — заперечила Емма. — У «Дивній Планеті».
Голова «русалки» різко повернулась у бік дівчини.
— Джордже, стій.
Той завмер. Якусь мить «русалка» вивчала нас із підозрою.
— І де ви відкопали той старий мотлох?
— Ми просто… знайшли це, — відповіла Емма. — Там сказано, що тут є дещо цікаве, щоб подивитись.
— Це ж треба. Тут є дещо цікаве — для правильних людей. До яких людей ви б зарахували себе?
— Це як подивитись. А ви?
— Джордже, постав мене.
Той поставив, і «русалка», тримаючись однією рукою за Джорджа, забалансувала на згині хвоста. Хвіст виявився гнучким та мускулястим, не затріщав і не зім’явся, як би це було з фальшивим хвостом.
— У нас тут шоу-програма. Але минуло вже чимало часу звідтоді, як у нас востаннє була аудиторія, для котрої варто було виступати, — русалка показала на полог намету. — Хочете подивитися шоу?
Здавалось, вона вирішила, що ми належали до дивних, а я своєю чергою запідозрив, що вона теж. Її тон змінився з різкого та дратівливого на нудотно-солодкий.
— Нас цікавить тільки вогняне шоу, — озвалася Бронвін.
Русалка різко підняла голову.
— У нас немає вогняного шоу. Хіба я схожа на учасницю вогняного шоу?
— Тоді хто такий «Вогненний Чоловік»? — запитала Бронвін.
— У нас для нього дещо є, — сказав я. — Ось чому ми тут.
На обличчі русалки промайнуло здивування, яке вона швидко вгамувала.
— Хто вас послав? — запитала вона, і фальшиве тепло в її голосі зникло. — На кого ви працюєте?
Я згадав попередження Ейча не згадувати його ім’я.
— Ніхто, — відповів я. — Ми тут в особистій справі.
Джордж приклав руку до русалчиного вуха та щось прошепотів.
— Ви нетутешні, як я бачу, — почули ми знову солоденький голосок. — На нашому шоу немає ніякого вогню, але чом би вам не лишитись ненадовго та не отримати насолоду від інших вистав?
— Ми дійсно не можемо, — відказала Емма. — А ви впевнені, що вам нічого не відомо про «Вогненного Чоловіка»?
— Пробачте, малече. Зате в нас є три русалки, танцюючий ведмідь, а Джордж уміє жонглювати кирками.
І саме в цей час із-за намету вийшли двоє людей — іще один чоловік у клоунському макіяжі та хтось у костюмі ведмедя.
— Ми організуємо вечерю, — казала тим часом русалка, наче не помічаючи, що ми вже пішли. — Вечеря та шоу, що може бути краще?
— Пісня! — відповів клоун та почав крутити ручку на шарманці, яка була прив’язана до його пояса, а ведмідь — на якому була дуже страшна, зроблена вручну ведмежа маска, що швидше нагадувала череп, — сприйняв це як сигнал та почав співати. Але слова, які він співав, були якоюсь дивною мовою; і ритм пісні був настільки повільним, а голос його настільки глибоким, що я одразу ж відчув сонливість і, побачивши, як мої друзі кивають носами, зрозумів, що ця пісня мала подібний ефект і на них.
— Софур тху свід тхітт, — співав він. — Свартур і авґум.
Ми почали задкувати.
— Ми не мо-же-мо-о, — промовив я, і слова виповзали з мене повільніше та повільніше, а голос ставав усе нижчим та нижчим. — Ми… по-винь-ні…
— Найкраще шоу в місті! — вигукнула русалка, рухаючись ривками в наш бік на своєму хвості.
— Far i fulan pytt, — співав собі ведмідь. — Fullan af draugum42.
— Що зі мною відбувається? — запитала Бронвін сонним голосом. — Моя голова наче цукрова вата.
