— Моя теж, — озвався Мілард. І, коли його голос несподівано пролунав у повітрі, русалка, ведмідь та обидва клоуни від несподіванки аж підскочили, а потім поглянули на нас голодними очима. Якщо раніше в них були якісь сумніви щодо нашої належності до дивних, то Мілард їх розвіяв.
Не знаю як, та ми змусили себе тікати — штовхаючи та тягнучи одне одного, спотикаючись на полі. І хоча ті «шоумени» й не пробували зупинити нас фізично, руками чи тілами, та забратися звідти здавалося майже неможливим завданням — наче вирватись із сотні гігантських павутин. Щойно ми дісталися до воріт, те павутиння, здається, порвалось, а до нас повернулись мова та ясність у голові.
Ми, хоч і не одразу, та якось відчинили дверцята автомобіля. Я запустив двигун, і ми так рвонули геть, що з-під шин дугою полетів цілий потік грязюки.
***
— Хто були ці жахливі дивні? — запитала Бронвін. — І що вони з нами робили?
— Я відчував, наче вони пробували залізти до мене в мозок, — промовив Єнох. — Фе, я не можу забути це відчуття!
— Напевне, тому і позначив Ейб це місце на карті черепом та кістками, — сказала Емма. — Бачите? — Вона підняла та показала всім карту «Мел-О-Ді», на якій були помітки Ейба.
— Якщо це місце таке небезпечне, навіщо Ейч нас сюди відправив? — запитала Бронвін.
— Можливо, це перевірка, — відповів Мілард.
— Я впевнений, що так, — додав я. — Питання в тому, чи пройшли ми її? Чи це був тільки початок?
І тут, наче хто підказав, я глянув у дзеркало заднього огляду та побачив поліцейську машину, яка швидко нас наздоганяла.
— Копи! — вигукнув я — Усім поводитись нормально!
— Думаєш, вони знають про Мілардову крадіжку з того магазину? — запитала Бронвін.
— Аж ніяк, — відповів я. — Це було надто далеко звідси.
А втім, було ясно, що вони їдуть слідом. Вони так близько під’їхали до мого заднього бампера, що я навіть подумав, що вони ось-ось його вдарять.
Потім дорога поширшала на ще одну смугу, і вони збільшили швидкість та порівнялися з нами. Але вони не ввімкнули свою сирену чи проблискові вогні. Вони не кричали по гучномовцю, щоб я з’їхав на узбіччя. Вони просто їхали собі поруч, і водій виставив лікоть у вікно, наче вони тут цілком випадково; і вони пильно на нас дивились.
— Чого вони хочуть? — запитала Бронвін.
— Нічого хорошого, — відповіла Емма.
Другою дивною річчю, крім цих дивних копів, була їхня патрульна машина. Вона була стара. Модель тридцяти-, а може й сорокалітньої давності. Я зауважив, що таких більше не виготовляють. І дуже давно.
— Може, вони не можуть дозволити собі нові?! — висловила здогад Бронвін.
— Може, — відповів я.
В якусь мить копи пригальмували та відстали. Я бачив у дзеркалі, як при цьому водій говорив по рації.
Потім вони різко звернули на якусь ґрунтову дорогу та зникли з поля зору.
— Це було так дивно, — прокоментував я.
— Забираймося звідси, перш ніж вони повернуться, — сказав Єнох. — Портмане, харе кататись, як моя няня, та втопи крайню праву педаль!
— Гарна ідея, — відповів я та прискорився. Але за кілька миль двигун почав тривожно торохтіти, а на панелі приладів спалахнув червоний вогник.
— Блін, якого біса, — промимрив я.
— Це легко виправити, — озвався Єнох. — Але я не знатиму точно, поки не гляну.
Ми щойно були проминули випалений сонцем рекламний щит, на якому було написано: «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО СТАРКА! НАСЕЛЕННЯ 502».
Трохи далі була саморобна табличка, де було написано: «ЗМІЇ НА ПРОДАЖ — ДЛЯ ДОМУ ЧИ НА М’ЯСО».
Торохтіння у двигуні ставало дедалі гучніше. Я реально не хотів зупинятися в містечку під назвою Старк із населенням у п’ятсот дві душі, але, здається, вибір був невеликий. Тому я звернув до мийки для вантажівок, де був майже порожній паркувальний майданчик, і ми всі повиходили, щоб подивитись, як Єнох буде копирсатись під капотом.
— Це найдивніша річ, — сказав він після короткого огляду. — Я знайшов, яка деталь вийшла з ладу, але не можу зрозуміти, що з нею сталось. Вона мала прослужити сто тисяч миль.
— Думаєш, хтось її зіпсував? — запитав я.
Єнох почухав підборіддя, вимазавши його моторним мастилом.
— Я не знаю, як це можливо, але навряд чи зможу пояснити це інакше.
— Нам усе одно, як це зламалося, — сказала Емма. — Головне, чи зможеш ти це полагодити.
— І як швидко, — додала Бронвін, глянувши на темне небо.
Уже вечоріло, а вдалечині збиралися грозові хмари. Попереду маячила паскудна ніч.
— Авжеж, я зроблю це, — сказав Єнох, б’ючи себе в груди, — хоча мені тут, напевне, знадобиться трохи допомоги від ходячої паяльної лампи, — повернув він голову до Емми. — А як довго це буде, залежить від кількох речей.
— Добривечір, — раптом почувся незнайомий голос, і ми, повернувшись, побачили хлопчика, котрий стояв трохи збоку, на якомусь підвищенні, де паркувальний майданчик упирався в поле, заросле дикою травою.
На вигляд йому було десь років тринадцять. Він мав коричневу шкіру й носив старомодну сорочку та кепі. Говорив він тихо, а ходив іще тихіше — настільки, що ніхто з нас не почув, як той був підійшов.
— Звідки ти прийшов? — запитала Бронвін. — Ти мене злякав!
