42
43
Розділ дев’ятий
Пол завів нас у довгий, критий каретний в’їзд — porte cochère, — який крізь критий паркінг вів до внутрішнього двору мотелю. Ми героїчно зайшли всередину, Бронвін слідом за нами запхала автомобіль. Десь на півдорозі я відчув прискорення, а потім, після раптового спалаху, сутінки перед нами перетворились на сонячний день. Ми вийшли в прохолодний яскравий ранок та акуратний, вимощений двір, оточений яскраво-рожевими та майже новими на вигляд мотельними номерами. Тепер на даху не було отих латок, басейн іскрився блакитною водою, покинуті іржаві автомобілі на паркувальному майданчику зникли, а натомість з’явились машини п’ятдесятих та шістдесятих років, і в пречудовій формі. Ось де ми, напевне, опинились — кінець шістдесятих чи початок сімдесятих.
— Вхід у петлю пристосовано для прийому машин, — захоплено промовив Мілард. — Як модерново!
Я побіг уперед, щоб наздогнати Пола.
— Окей, ми вже прийшли. Тепер відповіси на наші питання?
— Краще спитайте міс Біллі, — відповів він. — Вона керує цим місцем.
Він провів нас через двір до бунгало, яке стояло окремо від інших, а поряд був знак, де було написано «ОФІС».
— Облиш його, — сказав Пол до Бронвін. — Ніхто його тут не потривожить.
Бронвін перестала пхати «астон» та побігла наздоганяти нас.
На цьому боці петлі були й інші люди. Наприклад, двоє літніх чоловіків сиділи біля басейну, розгадуючи кросворди. Коли ми проходили мимо, вони опустили свої газети та провели нас пильними поглядами. У бунгало, що поряд, ворухнулася занавіска, і ми побачили у вікні жіноче обличчя, яке уважно нас розглядало.
— Міс Біллі? — покликав Пол, постукавши у двері офіса. Він відчинив двері та жестом запросив нас зайти всередину. — Ці люди зламались!
Ми по одному зайшли до кімнати, де було кілька стільців і реєстраційна стійка, за якою сиділа жінка, до котрої звертався Пол. Це була літня біла леді, одягнута в красиве плаття та з помадою на губах. А на колінах у неї сиділи три мініатюрні пуделі, яких вона ніжно обнімала.
— Господи, — промовила жінка з грубим південним акцентом. Пуделі тремтіли. Вона навіть не спробувала підвестись. — Хтось бачив, як вони заходили?
— Я так не думаю, — сказав Пол.
— А як щодо розбійників?
— Жодних ознак.
Якщо розбійниками були ті чуваки в поліцейській машині, то Пол просто збрехав заради нас. Я не був упевнений навіщо, але все ж був йому вдячний.
— Мені це не подобається, — проказала міс Біллі, рішуче похитавши головою. — Це ризик. Щоразу це ризик. Але раз ви вже тут… — Вона трохи опустила окуляри в роговій оправі та глянула на нас поверх них. — Ви ж не вважаєте, що я можу кинути вас на поталу вовкам?
— Якщо ви пробачите, — перепросив нас Пол, — я маю залагодити кілька справ.
І він вийшов. А міс Біллі прикипіла поглядом до нас.
— Ви ж не збираєтесь тут у мене постаріти, чи не так? У мене й без вас тут достатньо старих людей, тож якщо ви вирішили померти, то просто йдіть собі далі та робіть це в іншому місці.
— Ми не збираємось помирати, — заперечив я. — Просто ми маємо кілька питань.
— Приміром, це ви тут директорка? — запитала Бронвін.
Міс Біллі нахмурилась.
— Дире-що?
— Імбрина, — пояснила Бронвін.
— Божечку! — вигукнула міс Біллі, відкинувшись на спинку стільця. — Невже я аж так стара?
— Вона — напівімбрина, — здогадалась Емма.
— Це наче «спрощена версія» імбрини, — пояснив я своїм друзям.
— Я менеджер, і цього достатньо, — відказала міс Біллі. — Я збираю гроші та намагаюсь уберегти це місце від занепаду. Раз на кілька тижнів приходить Рекс та накручує годинника. — Вона показала на старезний годинник, який стояв під протилежною стіною. Старий, масивний та невиправдано пишно оздоблений, він виглядав недоречно посеред жахливого мотельного декору.
— Рекс? — перепитав я.
— Рекс Послвейт, надзвичайний петельний придверник. Він займається сантехнічними роботами та трохи електрикою, хоча й не має на це ліцензії.
— Дозвольте спитати прямо. У вас тут немає імбрини, а той, хто видає себе за неї, з’являється тільки раз на кілька тижнів?
— Тільки він може накручувати годинник. Або, можливо, інший петельний придверник. Але Рекс працює по всій північній частині Флориди, тож результати дуже скромні.
— А що як він занедужає? — запитав Мілард.
— Або помре? — уставив Єнох.
— Йому не дозволять.
— А все ж, що це за штука? — запитав Єнох, зробивши кілька кроків у напрямку годинника. — Я ніколи не бачив…
Усі три собачки почали голосно дзявкати.
— Не підходь до нього близько! — гримнула на нього міс Біллі.
Єнох швидко відкотився назад.
— Я тільки дивився!
