— Того? — запитав Поттс та вибухнув реготом. — Так і є, дорогенька. Так і є.
— Ого, у нього гарний слух, — здивувався я.
— Очі своє відробили, — уставив Поттс, із зусиллям рухаючись повз нас у своєму інвалідному візку, — а вуха досі працюють.
А далі ми всі сиділи вже у вітальні в бунгало Еделейда навколо маленького столика та пили каву з вергунами. Приміщення було маленьке — з диваном, що мав квітчасту оббивку, та стільцем, із кнопковим телевізором, що стояв на полиці, прикрученій до стіни, та з квітами у вазах. Я помітив біля дверей складений чемодан та запитав про це.
— О, я їду звідси, — відповів Еделейд.
Поттс засміявся:
— Ти постійно так кажеш.
— З дня на день.
Я глянув на Поттса. Той заперечно похитав головою.
— Подамся до Канзас-Сіті, — продовжував Еделейд. — Побачити стару подружку.
— Ти нікуди не поїдеш, — сказав Поттс. — Ти застряг тут, як і всі інші.
Це нагадало мені про платну лікарню, де ми колись навідували мою бабусю (з боку моєї мами), у котрої була хвороба Альцгаймера. Вона постійно говорила винятково про те, що кудись поїде, але, звісно, так і не поїхала.
— Нам треба знайти портал, — сказав я. — Ви не чули про такий десь поблизу?
Еделейд глянув на Поттса, який буркнув щось та похитав головою.
— Я точно ні, — відповів Еделейд.
— Такої штуки, як портали, не існує, — уставив Мілард. — Нам повсюди відповідатимуть так само. Це глухий кут.
— Вам слід поговорити з баронесою, — порадив Еделейд. — Або з Вайссом, нашим дев’яносторічним культуристом. Ці двоє побували всюди.
— Ми так і зробимо, — сказав я. — Дякую.
Десь зо хвилинку чи дві ми мовчки їли наші вергуни, а потім Бронвін гучно відставила свою чашку та сказала:
— Сподіваюся, я не надто забігаю наперед, але які у вас, джентльмени, є дивні вміння?
Еделейд закашлявся та опустив очі, а Поттс прикинувся, що не почув запитання.
— А що ви скажете на те, щоб вийти нам надвір та погрітись на сонечку? — запропонував він.
Ми з моїми друзями перезирнулися. Коїлося щось дивне.
Ми вийшли надвір. Мимо проходив Пол.
— Юначе! — покликав Еделейд, помахавши йому рукою.
Пол підійшов. Під пахвою в нього була тоненька вузлувата гілочка якогось дерева, а в руці ніж.
— Так, сер?
— Ці люди хочуть знайти… е-е… як воно там?
— Портал, — підказала Емма.
— О, — відгукнувся Пол, кивнувши. — Звісно, допоможу.
Він зовсім не здавався збентеженим. Цілком нормальна річ, яку треба знайти.
— Реально? — запитав я.
— Ну, а нам час вертатись, — промовив Еделейд. Він узяв інвалідний візок за ручки, і вони з паном Поттсом почали віддалятися. — Бажаю всім удачі!
— Дякуємо за частування, — відповіла Бронвін. — Вибачте, якщо я поставила вас у незручне становище.
Я аж зіщулився. А вони вдали, що нічого не чули, та зникли собі в бунгало Еделейда. Ми знову повернулися до Пола, намагаючись опанувати себе після незручного моменту, який самі й створили мить тому.
— То ти кажеш, що знаєш, де портал, — сказала Емма.
— Звісно, знаю, — відповів він. — Я сам звідти.
— Ти з порталу? — запитав Мілард. — Не існує ж такої штуки, як…
— Я таки із Пóртала, — поправив Пол. — Таке містечко. Пóртал, у Джорджії.
— Там є містечко під назвою Портал? — запитав я.
— Про нього мало знають. Але так.
— Де це? Можеш показати нам на карті?
— Звісно, можу. Але вам потрібне місто? Чи петля, котра поблизу? Там недалеко від міста.
Я з радості вишкірився на всі зуби.
— Петля. Однозначно.
— Тоді це зовсім інша історія. Ви не зможете добратися до петлі без мене.
— Я сертифікований картограф, — відказав Мілард. — І я впевнений, що зможу розібратись навіть із найзаплутанішими азимутами.
— Справа не в азимутах. Місце входу змінюється.
Мілард презирливо чмихнув.
— Змінюється?
— І знайти його зможуть тільки дивні, схожі на мене. «Лозоходці».
— Добре, а ти міг би нас туди взяти? — запитав я.
— Гм. Не знаю.
— Ну ж бо! — озвалась Емма. — Ми хороша компанія.
— Я дуже не люблю мандрувати. Крім того, це буде неприємна поїздка.
— Що ж у ній такого поганого? — запитав я.
Він здвигнув плечима.
— Просто, вона… буде не дуже приємна.
— Запальничко, ти мені потрібна.
Це був Єнох — із руками, заляпаними мастилом до ліктів. Він стрімголов метнувся до Емми, наче збираючись витерти свої руки об її новий одяг, а вона зойкнула та відскочила вбік. Він засміявся, а потім попрямував назад у гараж.
Блузка на Еммі трохи розтріпалася. Емма, поправляючи її, глянула на Єноха вовчицею та промовила:
— Ідіот.
Ми пішли за Єнохом до гаража. Пішов і Пол, оскільки його зацікавлення тим, що ми затівали, очевидно, перемогло певну незручність, яку він відчував, відмовивши нам у нашому проханні.
Коли ми йшли через паркувальний майданчик, Бронвін промовила:
— Хіба я перейшла там межу, запитавши в тих стариганів про їхні дивні вміння?
— Дивні здібності схожі на м’язи, — відповів на те Мілард. — Якщо ви протягом тривалого часу не використовуєте їх, вони можуть атрофуватись. Можливо, у них їх уже нема, тож ти вдарила їх по болючому.
— Справа не в тому, — заперечив Пол. — Просто їм не можна.
— Що ти маєш на увазі? — запитала Емма.
