— Нигайно! — проверещав він та вистрілив у повітря. Я здригнувся, і все моє тіло напружилось. Я вже багато місяців не чув, як стріляє вогнепальна зброя, тож це не було для мене звичною справою.
Я сказав йому, що в мене є кілька сотень доларів у машині.
— Піди дістань!
Повільно, тримаючи руки піднятими, я звівся на ноги.
— Мені потрібні ключі. Гроші замкнені в бардачку.
— Ти клятий брихун! Я мав би застрелити тибе прямо зара’. — Він підходив до мене щораз ближче та ближче, скорочуючи відстань між нами. — Що ж, я так і зроблю.
Міс Біллі поклала два пальці в рот і свиснула. Чоловік обернувся та навів на неї пістолет.
— Гей, леді! Що ви, к бісу, думаїти, ви?..
Але він не договорив, бо раптом почулося оглушливе, утробно-замогильне хекання, і з-поза одного з бунгало галопом вискочив один із пуделів міс Біллі — тільки він був разів у двадцять більшим, ніж за три хвилини до цього, розміром із дорослого бегемота.
Чоловік повернувся, націлив револьвер на гігантську собачку та заверещав:
— Киш! Іди геть! Киш!
Потім між двома сусідніми бунгало з’явилися і дві інші собачки, і вони гарчали, наче пара вантажівок. Бандит крутнувся в їхній бік, і в ту мить, коли він повернувся спиною до першої собачки, та стрибнула, широко роззявивши пащу, блиснула зубами, та й відкусила йому голову. Те, що від нього залишилося, прошкандибало кілька кроків та впало на землю.
— Хороша дівчинка! Хороша дівчинка! — у захваті закричала міс Біллі, плещучи в долоні. І всі у «Фламінго» теж озвалися радісними вигуками та оплесками. Мої друзі підвелися з землі.
— Свята пташко! — вигукнула Бронвін. — Що це за порода собак?
— Гігантські пуделі, — відповіла міс Біллі.
Один із пуделів із роззявленою пащею риссю подріботів у мій бік, а я виставив руки вперед і на кілька кроків відступив.
— Фу-фу-фу! Схоже, ваш пудель голодний!
— Не тікай! Він подумає, що це полювання! — гукнула міс Біллі. — Він просто хоче подружитись.
Язик собачки, наче величезна рожева дошка для серфінгу, наблизився до мене та облизав мені голову від шиї до маківки. Здається, я пронизливо скрикнув. Із мене капало, я був увесь загиджений, але, слава богу, живий.
Міс Біллі засміялася.
— Бачиш? Ти йому сподобався!
— Ваші собаки врятували нас, — сказала Емма. — Дякуємо.
— Це ви, юні леді, дали їм шанс, — відказала міс Біллі. — Дякую вам обом за вашу хоробрість. І передайте мою подяку Ейчеві, коли його побачите.
Широко ступаючи, через передній двір до нас наближався Еделейд, котрий штовхав перед собою Поттса в його інвалідному візку.
— Молоді люди, ви чудово сьогодні попрацювали!
— Так, але хто буде все це прибирати? — промимрив Поттс.
— Гадаю, вони більше вас не потурбують, — сказала Емма, кивнувши на мертвих розбійників.
— Я теж на це розраховую, — відказала міс Біллі.
Затим ми з Еммою відвели Пола вбік.
— Останній шанс, — промовила Емма. — Може, таки надумаєш піти з нами?
Він якусь мить подумав, глянув на Емму, потім на Бронвін, потім на мене і кивнув.
— У будь-якому разі мені давно треба побувати вдома.
— Так! — скрикнула Емма. — Пóртале, ми йдемо!
— Але де він збирається сидіти? — запитав Єнох. — Там місце лише для п’ятьох!
— Він може сісти попереду, — відповіла Емма. — А ти можеш покататись і в багажнику.
44 Суто жіноче ім’я, як-от Аделаїда.
Розділ десятий
Я повільно в’їхав у темний каретний проїзд, через який кілька годин тому ми заштовхали були сюди наш покалічений автомобіль. А тепер «астон» радісно муркотів, за що ми мали подякувати майстерності Єноха та навичкам зварювання Емми. Коли ми проїхали середину короткого тунелю, знову з’явилось раптове гравітаційне прискорення. Я лише трохи міцніше стис кермо, коли відчув, що автомобіль ніби падає кудись у прірву, а за мить ми вже опинились у двадцять першому столітті, і на сучасний лад було дещо запівніч.
Я простягнув руку, щоб увімкнути передні фари.
— Чекай, — прошепотів Пол, і моя рука завмерла.
Він показав уперед, у бік поля.
— Он. Глянь.
За полем, на мийці для вантажівок, я побачив дві пари схрещених променів від передніх фар автомобілів, а на їхньому тлі силуети кількох чоловіків. Вони ждали, перекривши вихід. Один тримав щось коло свого обличчя — можливо, рацію. Було незрозуміло, чи вони нас помітили.
— Топи´! — озвався Єнох. — Переїдь їх!
— Ні! — заперечив Пол. — У них є гвинтівки, і вони хороші стрільці. А нам, щоб до них дістатись, треба надто багато проїхати відкритою місциною.
— Тоді вертайся, — сказала Емма. — Не варто ризикувати.
Я вирішив, що вона має рацію. Як і в усіх петлях, у цій також, крім парадного, мав бути ще й чорний хід, крізь закільцьований день. Проблема з проходженням через чорний хід полягала в тому, що вам доводилось мандрувати по минулому, а проблема з минулим (принаймні з останньою сотнею років чи десь так) полягала в тому, що воно кишіло порожняками. Але це була та проблема, до якої я був пристосований, як ніхто. Тому я перевів наш «астон» на задній хід, і ми покотились назад через вхід до петлі. За мить ми повернулись у залитий денним світлом світ, де знаходився мотель міс Біллі.
