— Тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року «астон-мартін-вантідж», — скоромовкою випалив Єнох і, усвідомивши, що ляпнув щось не те, вирячив очі.
Чоловік уважно подивився на нас якусь мить, без жодного виразу на обличчі, і запитав:
— Гуморист? — потім він випростався та махнув комусь рукою: — Карле!
У кінці кварталу саме вийшов із-за рогу полісмен. Він повернув у наш бік та став наближатися.
— Заводь машину, — прошепотіла Емма.
Я повернув ключ. Двигун видав звук, досить гучний, щоб розбудити й мертвих, і чоловік від несподіванки ледве не впав на спину.
Коли він відновив свою рівновагу, то спробував залізти рукою до мене у вікно, але щілина була надто вузька. Я перемкнув машину на задній хід і почав рух, а той чоловік вилаявся та висмикнув руку назад, поки її не відірвало.
***
Недоліком наявності такого розкішного, громоподібного голосу двигуна, як в «астона», було те, що автомобіль постійно хотів пити: за ті сім годин, що ми їхали до Портала, нам, щоб заповнити бак, довелося зупинятися двічі. У ті дні на автозаправках не було самообслуговування, тому на обох станціях нам довелось терпляче витримати доскіпливі запитання від заправників, поки вони заливали нам пальне. Це був Південь, і вони, звісно, повільно все робили. Вони і заправляли повільно, і розмовляли повільно, і відраховували решту46 повільно, а потім пропонували перевірити мастило та шини, вимити лобове скло та ще двадцять інших непотрібних послуг. І все це заради того, щоби просто походити навколо автомобіля та обстежити його, та й нас, з усіх боків. Можливо, це була хороша нагода вийти, розім’яти ноги та помочитися, але в нас не було одягу 1965-го року, а крім того, мене не цікавило користування вбиральнею, якою не міг скористатися і Пол, і я знав, що інші відчували те ж саме. Замість цього, ми зупинились опорядитися в апельсиновому гаю поряд із кордоном із Джорджією, порозбігавшись поміж дерев та повернувшись із пригорщами стиглих фруктів, котрі ми їли потім у дорозі, що аж сік тік по наших підборіддях, і шкірку викидали з вікон. Єдиними, хто по дорозі виходив «у люди», були Емма та Єнох; вони зайшли в другу автозаправну станцію та за кілька хвилин винесли нам три кави в стаканчиках із пінополістиролу. Після того як ми від’їхали, у салоні машини повисла якась гнітюча атмосфера та ніяковість, і це переважно йшло від Емми. Бронвін, котра сиділа позаду поруч із нею, запитала, чи з нею все гаразд, а та відповіла, що «так» — але це пролунало як «ні», тільки без уточнень.
Апельсинів та кави було предосить, щоби підтримувати мене протягом решти шляху — а шлях був стомливим. Система міжштатних автомагістралей у 1965 році ще не була завершена, а це означало, що ми мали прокладати собі шлях поганенькими ґрунтовими дорогами та через містечка, що кишіли світлофорами. І, насамперед, тому що наш автомобіль привертав чимало уваги (екзотичний на вигляд у 1979 році, у 1965-му «астон» був до того ще й футуристичним), я мав обережно їхати на швидкості, меншій за дозволену, незважаючи на щосекундну спокусу втопити ногою педаль газу, просто щоб почути, як муркоче спраглий швидкості двигун «ві-вісім». Ми застрягли в 1965 році, поки не знайдемо петлю, яка змогла б вивести нас назад у двадцять перше століття — бажано, щоби це була петля Пола, — і можливість дістатися до Портала трохи швидше не вартувала того, щоб улаштовувати заради цього перегони з поліцією в дусі «Д’юків із Хеззарда»47, які ми запросто могли спровокувати.
Урешті-решт ми дісталися Портала, коли вже вечоріло. Це було справжнє Ніде серед інших Ніде: низькі пагорби, поцятковані кукурудзяними полями, оточеними дрімучими лісами; дивно назване містечко, що заховалося серед інших містечок із майже такими ж дивними назвами: Нідмор48, Тріфт49, Хоуп’юлайкіт50, Сента-Клоз51 (я не приколююсь), — дивацькі найменування, котрі, я гадаю, були свого роду камуфляжем. Межу містечка було позначено подовбаним кулями знаком, на якому було написано «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ПОРТАЛА!», хоча жодного поселення я за ним не побачив, а тільки нові кукурудзяні поля.
Мілард кахикнув, прочищаючи горло, та повернувся до Пола.
— Ти казав, що точка входу… змінюється?
— Це так, — відповів той і одразу ж звернувся до мене: — А можна спинити тут? Мені треба забрати свій «скіпетр лозохідця».
Я пригальмував та з’їхав на узбіччя. Пол вийшов та підійшов до знака з назвою міста. Він дістав із куртки маленький ключик і, ставши на коліна, вставив його десь прямо в опору дерев’яного вказівника і відімкнув приховані там дверцята. Із вузького відсіку, видовбаного в опорі, він видобув дещо, схоже на дерев’яну кулю та на оберемок паличок чудернацької форми.
— Що, на бога, він затіває? — промимрила собі під ніс Емма.
