Пол прикріпив більшу паличку до кулі, потім узяв дві менші, з’єднав між собою, а те, що вийшло, прикрутив до верхньої частини свого скіпетра. Це виглядало, наче якийсь чудернацький коренеплід, із якого зверху замість бадилля виросли пара антен із покручених дерев’яних гілочок. Високо піднявши цю штуку, Пол пішов назад до машини. Але, перш ніж хлопець дійшов до нас, його скіпетр рвонувся праворуч. Хлопець спинився та схопив його обома руками. Скіпетр почав труситися, а потім, у якусь мить, здалося, наче він мало не вирвався з рук та не полетів кудись геть. Хлопець уперся ногами зручніше та відхилився назад, і скіпетр своїми антенами став показувати напрямок десь позаду нас. Через мить скіпетр труситись перестав, і хлопець його опустив та повернувся з ним до машини.
— Сьогодні він бився струмом! — сміючись, сказав Пол. Він заліз у машину, а потім разом зі своїм скіпетром наполовину висунувся у віконце, щоб його пристрій показував нам потрібний напрям під час руху автомобіля. Коли скіпетр раптом рвонувся праворуч, Пол вигукнув: — Туди! — і я одразу ж з’їхав із насипу прямо вниз на якусь ґрунтову дорогу. Десь за півмилі та штука різко повернула ліворуч, показуючи на поле кукурудзи.
— Ліворуч! — вигукнув Пол.
Я глянув на нього із сумнівом.
— Через поле?
Урожай було зібрано, а кукурудзиння зв’язано в снопи, і залишились лише ряди стерні та маленькі пірамідки з тих снопів, які тяглися через весь невисокий пагорб, поки не зникали з очей.
— Вхід у петлю десь там, — сказав Пол. Скіпетр так сильно тягнув його за руку, що я дуже переймався, аби він не вивихнув Полові плече.
Я кинув оком на горбкувату, нерівну землю.
— Я не хочу зіпсувати машину.
— І не псуй, — озвався Єнох. — Ти порушиш співвісність коліс. Або гірше.
— Хіба ми не можемо просто зайти в петлю? — запитав Мілард.
— Не можна лишати машину поза петлею, — відповів Пол. — Якщо хтось її знайде, він точно знатиме, де шукати вхід.
— Ти ж казав, що тут нема розбійників, — нагадав я.
— Зазвичай нема. Але хтось міг поїхати за нами.
— Ну, добре, — сказав я та увімкнув передачу. — Я постараюсь бути ніжним.
— Навпаки, — поправив Пол, — не будь. Наша петля така, що такому великому, важкому об’єктові, аби потрапити всередину, необхідна велика швидкість. Тобі краще їхати якнайшвидше.
У мене на обличчі стала розпливатися усмішка.
— Ну-у. Якщо треба.
— Якщо зламаєш машину, сам цього разу будеш її лагодити, — пробурчав Єнох.
— Ух, здорово! — вигукнула Бронвін, потираючи руки.
— Усім триматись! — скомандував я. — Готові?
Пол ізнову висунувся у віконце, обома руками тримаючи дороговказний скіпетр. Спиною він уперся в задню частину дверної рамки, а ногами — у лобове скло зсередини. Він глянув на мене та кивнув.
— Готовий!
Я двічі ревонув двигуном, відпустив гальма та натиснув на газ. Ми помчали через поле. Раптом усе затрусилось — автомобіль, кермо, мої зуби.
— Праворуч! — гукнув Пол, і я зробив віраж праворуч, об’їжджаючи кукурудзяну піраміду.
— Ліворуч! — знову гукнув він, висячи у вікні.
Шини позаду нас вистрілювали цілі струмені вогкої, напівсухої землі. Доволі високі залишки зрізаних де-не-де не до кінця стебел кукурудзи барабанили по днищу автомобіля, а деякі навіть діставали до Пола та нещадно його шмагали.
— Тепер тримай прямо! — заволав він.
Ми були націлені безпосередньо на одну з кукурудзяних пірамід, і вона швидко наближалась.
— Мені треба звернути! — закричав я.
— Прямо, я сказав! Прямо!
Я здолав майже непереборний інстинкт крутнути кермо вбік, і кукурудзяна піраміда налетіла просто на нас. Усі, крім Пола, закричали. На якусь мить перед очима з’явилась чорнота, як буває, коли на кіноплівці вклеєно порожній кадр, а наступної миті — невагомість та зміна тиску. Потім кукурудзяна піраміда зникла, а поле, через яке ми так поспішали, перетворилось на зовсім голу землю.
Пол якось затягнув себе назад у машину та прокричав:
— Окей, окей! Гальмуй, гальмуй! ТА ГАЛЬМУЙ! — і я вдарив по гальмах, якраз коли ми досягли найвищої точки пагорба. На секунду всі чотири колеса машини відірвалися від землі, а коли ми знову приземлились, то, поки спускались на гальмах, я відчував, як мене притискає до днища машини, і так тривало аж до повної зупинки.
— О-о-о-о-ох, — застогнав на задньому сидінні Мілард.
У повітря піднялась хмара куряви. Двигун тихо торохтів собі на холостому ходу. А ми стояли коло якоїсь старої червоної стодоли на околиці маленького містечка.
Пол відчинив дверцята та вийшов.
— Ласкаво прошу до Портала!
— Ох, дякую, Гадесе52, — промовив Мілард. Він виповз назовні, а за мить я почув його блювання.
Вилізши з машини, ми почувалися просто щасливими, що в нас, нарешті, під ногами тверда земля. Коли ми зі швидкістю кулі летіли понад полем, вікна автомобіля були відчинені, тому тепер усі були в пилюці, а особливо — відкриті ділянки спітнілої шкіри. Я провів зверху вниз рукою по обличчю, і на моїх пальцях залишився пісок.
— Тепер у тебе смужки, — зауважила Емма і стала рукавом витирати мені щоку.
— Ви зможете почиститись у мене вдома, — сказав Пол та махнув нам, щоб ми йшли за ним.
***
