Ми слідом за ним попрямували до міста. Із кінця в кінець воно мало лише три квартали та виглядало так, наче цілком, від будинків до вулиць із добре утрамбованої землі та до дерев’яних хідників, було створене майстрами своєї справи. Тут був 1935 рік, як пояснив Пол, і петлю в Порталі було створено в найгірші часи Великої Депресії53. Попри це містечко було акуратне, як лялечка, і повсюди, якщо в людей була можливість посадити квіти чи пофарбувати щось у радісний колір, то це одразу й робилося; а крім того, дюжина людей (чи близько того), котрих я бачив на вулиці, були доволі небідно одягнуті. Це було веселе, домашнє місце, і я вже шкодував, що нам дуже треба було поспішати.
— Пол Гемзлі! — раптом вигукнув хтось.
— Е-е… ой, — почув я мимрення Пола.
До нього підбігла дівчина-підліток. На ній було накрохмалене біле плаття, модний м’який крислатий капелюшок, а в очах — гнівні вогники.
— Ти не дзвониш, не пишеш…
— Пробач, Алін, я спізнився.
— Спізнився! — Вона зняла капелюшок та вдарила ним хлопця навідмаш. — Тебе не було два роки!
— Я просто затримався.
— Ти зара’ просто отримаєш! — вигукнула вона та знову замахнулась на нього капелюшком, але хлопець зіскочив із хідника. Вона зітхнула, потім повернулася до нас та кивнула: — Алін Норкросс. Рада познайомитись.
Ледве хтось із нас устиг відповісти, до нас підбігли ще дві дівчини приблизно такого ж віку, що й Алін. Пол представив їх як своїх сестер Джун та Ферн. Вони стали душити Пола в несамовитих обіймах та сварити його за те, що той так довго пропадав, а потім повернулися до нас.
— Дякуємо вам, що привезли його назад, — сказала Ферн. — Сподіваємось, він не завдав вам великого клопоту.
— Зовсім ні, — заперечив я. — Він зробив нам величезну послугу.
— Так, — підтвердила Бронвін. — Нам треба було знайти це місце, але ми думали, що шукаємо справжній портал, а не місто під назвою Портал, тому що в нас є… ай!
Емма щипнула дівчину за руку й одразу ж навшпиньки підійшла до неї і стала щось шептати тій на вухо. Навіть Пол не знав про Ейча чи про пакет, який ми сюди везли, бо ще раніше ми були вирішили скористатись порадою Ейча та тримати цю інформацію при собі, поки не дізнаємось напевне, кому треба той пакет віддати. Бронвін сердито глянула на Емму, а Емма так само на Бронвін.
— У нас тут важлива зустріч, — пояснив я.
Ферн пожвавилась.
— Це так? Іс ким?
— Із ким, — поправила Джун.
— Із-з-з-з-з-з ким, — продзижчала Ферн, наче муха.
— Із ким завгодно, хто тут старший, — відповіла Емма. — Здається, тут нема імбрини, але ж є хтось схожий на неї?
— Міс Енні, — відповіла Джун.
Ферн та Алін кивнули на знак згоди.
— Міс Енні знаходиться тут довше, ніж будь хто. Маєте питання, потрібна порада — ідіть до неї.
— Чи можемо ми зустрітися з нею зараз? — запитала Емма.
Дівчата перезирнулись і зрозуміли одна одну без слів.
— Здається, вона спить, — відповіла Алін.
— Але залишайтесь на вечерю, — запропонувала Ферн. — Елмер подасть до столу своє знамените сімдесятидвогодинне ягня, а міс Енні ненавидить це пропускати.
— Приготоване на рожні, — додала Джун. — Саме відривається від кісток.
Я поглянув на Емму. Вона здвигнула плечима. Скидалось на те, що ми залишались на вечерю.
Потім слідом за Полом ми продовжили свою ходу містом. Коли ми наблизилися до одного юнака, котрий стояв на колінах біля дуже милого собачати, Пол уповільнив кроки.
— Брате Реджі! — покликав Пол. — Ти вже навчаєш його перекочуватись?
— Гей, гляньте, хто вернувся! — вигукнув хлопець, зиркнувши вгору та привітавши Пола жестом, після чого відповів: — Ще ні. Він хороший цуцик, та я думаю, що в нього надто малий мозок.
— О-ой, як жорстоко, — із сумом промовила Бронвін.
— Я не мав на увазі, що так буде завжди, — продовжив Реджі. — Я тільки повинен випустити його з цієї петлі на деякий час, щоб він підріс. Тут він не виросте.
— Я про це не подумала, — сказала Бронвін.
— Ось чому ти майже ніколи не бачила в часових петлях малят, — пояснила Емма. — Бо вважається аморальним тримати їх такими малими протягом неприродно довгого часу.
Хвилиною пізніше ми проходили повз маленького білого хлопчика біля відчиненого вікна в стіні обшитого дошками будиночка. На ньому були антикварні навушники, і він здавався глибоко зосередженим. Пол підняв руку, і хлопчик висунувся з вікна та помахав у відповідь.
— Що вони кажуть сьогодні, Голі? — звернувся Пол до хлопчика.
Той зняв навушники.
— Нічого цікавого, — відповів він похмуро. — Знов розмовляють про гроші.
— Тоді хай пощастить тобі завтра. На вечерю йдеш?
Хлопчик енергійно кивнув:
— Ага!
Коли ми відійшли, Пол пояснив:
— Це мій брат Голі. Його дивне вміння дозволяє йому підслуховувати мертвих по радіо.
— Я дещо збентежена, — сказала Емма, озираючись на Голі. — Він твій брат?
— О-о, жоден з нас не є кревним родичем, — відповів Пол. — Одначе більшість із нас «лозоходці», а це дуже зближує.
— І всі «лозоходці» можуть робити те саме?
