— Я, — відповів Мілард. — Я невидимий. Вибачте, що змушений був звернути на це вашу увагу.
— Міларде! — вигукнула Бронвін. — Ти такий недоумкуватий!
Але хлопець, здається, не здивувався і не злякався.
— А-а, окей, — промовив він, сильно кивнувши.
— Що б я порадив? Комбо60-два, напевне.
— Тоді, будь ласка, зробіть нам комбо-два, — сказав Мілард.
— І п’ять гамбургерів, будь ласка! — вигукнув Єнох із заднього сидіння. — З усім. І чипси.
— У нас немає чипсів, — відповів хлопець.
— Він мав на увазі картоплю фрі, — підказав я.
Хлопець назвав суму, я заплатив, а потім він пішов на кухню, щоби приготувати нам їжу. За кілька хвилин він повернувся та вручив мені важкий паперовий пакунок, який від жирних плям уже ставав прозорим. Я розгорнув верх та зазирнув усередину. Там було багато гамбургерів, величезна порція картоплі фрі та жмут серветок. Роздавши їжу друзям, на дні пакунка я помітив маленький білий конверт. Він мав чудернацький вигляд і запечатаний був червоним сургучем.
— Що це? — запитав я, показуючи конверт іншим.
Емма здвигнула плечима:
— Якась складова комбо?
Я заїхав на один із майданчиків, припаркувався та відкрив конверт. Щоб подивитися, що там, я увімкнув верхнє світло в салоні автомобіля, і ми всі схилилися над конвертом. Усередині була ще одна серветка, тільки на ній було щось надруковано. На друкарській машинці. На цій жирній серветці було написано:
«На відособлений суб’єкт полюють;
його життя під загрозою.
Місія: захистити і забрати.
Пропоную перевезти до петлі 10044.
Будьте вкрай обережні».
От і все. Ім’я відособленого дивного названо не було. І не було сказано, де шукати часову петлю 10044. Але на зворотному боці серветки були якісь географічні координати.
— Я вмію читати координати, — сказав Мілард схвильовано. — Довгота зі знаком мінус, отже, це на захід від нульового меридіана…
— Це середня школа в Брукліні, що в Нью-Йорку, — сказав я, тримаючи в руці свій телефон. — Я набрав ті цифри в додатку «Карти».
Мілард хмикнув:
— Жодна технологія не зможе замінити справжнього картографа.
— У нас є місія, і в нас є місце, — сказала Емма. — Єдиного, чого в нас немає, це імені того дивного, котрого ми шукаємо.
— Можливо, Ейч також не знає його імені, — припустила Бронвін, — і з’ясування його є частиною місії.
— Або це для безпеки, — сказав Єнох. — Не годиться писати ім’я відособленого дивного на серветках, які можуть потрапити до рук, скажімо, якогось шеф-кухаря.
— Я думаю, він більше ніж просто шеф-кухар, — зауважив Мілард. — Скажи, Джейкобе, чи не могли б ми знову під’їхати до його віконця?
Я завів машину, об’їхав маленьку будівлю та знову заїхав у проїзд для обслуговування водіїв. Коли хлопець відчинив віконце цього разу, то виглядав дещо роздратованим:
— Е-е-е… Привіт.
Мілард вигукнув у відчинене вікно автомобіля:
— Пробач, старий, що турбую. Нам би одних тільки комбо номер три.
Хлопець набрав замовлення на засмальцьованій клавіатурі та назвав мені 10 доларів і 50 центів до оплати. Поки я платив, Бронвін висунулась у відчинене віконце машини та запитала:
— А ви знаєте Ейча? Ви мисливець на порожняків? Що це за місце?
Хлопець дав мені решту, тримаючись так, наче він не чув дівчини.
— Агов! — гукнула Бронвін.
Він відвернувся та пішов на кухню.
— Я не думаю, що йому дозволено відповідати на такі питання, — висловив я припущення.
За хвилину хлопець повернувся та гепнув на підвіконня перед нами паперовий пакунок у жирних плямах. Пакунок приземлився із глухим сильним «бух!».
— А тепер — казкової вам ночі, — сказав хлопець та зачинив своє віконце.
Я взяв пакунок, котрий виявився незвичайно важким, та розгорнув верх. Нічого, крім картоплі фрі та цибуляних кілець. Так собі комбо, подумав я, передаючи пакунок Міларду, перед тим як ми виїхали з паркінгу та попрямували назад до хайвею. До Брукліна шлях був довгий, і я хотів проїхати якомога далі ще до того, як ранкова година пік перетворить автомагістралі на величезний паркувальний майданчик.
Через десять хвилин, коли ми вже летіли по магістралі І-95, Мілард устиг проїсти в пакунку цілу вулицю до його дна. Почувши, як він розсміявся, я повернув голову в його бік. Він витягнув щось важке та яйцеподібне.
— Що це? — запитав я.
— Комбо номер три, здається. Картопля фрі та ручна граната.
Бронвін скрикнула та пірнула за спинку мого сидіння.
Здається, «Окей-бургер» був чимось більшим, ніж просто станцією для передавання повідомлень. Це був склад зброї для дивних. Я запитав себе, скільки ж іще в мого діда було отаких секретних придорожніх станцій, які ховалися на виду? (А ще я запитав себе, який приз міг би я отримати разом із комбо номер один?)
Мілард тим часом тихенько собі посміювався, перекочуючи замащену олією гранату з однієї руки в іншу.
— Боже, вони таки дійсно дають нам більше за наші гроші!
***
