— Браво! — вигукнув Матіс. — Пишаюся тобою. Тебе треба катувати щоденно. Обов’язково придумаю собі на вечір якусь гидоту. Почну просто зараз. Є кілька ідей, хоча... — додав він із жалем, — усі вони нікчемно малі, але тепер, коли я побачив світло, працюватиму з подвійною енергією. Який чудовий час на мене чекає! Але з чого почати? Вбивство, підпал, ґвалтування? Ні, це все дитячі забавки. Треба порадитися зі старим добрим маркізом де Садом[159]. У цих справах я просто дитина, — він зробив квасний вираз обличчя. — Ось тільки як же наша совість, любий Бонде? Куди подіти її, поки ми займатимемося пікантними гріхами? Виникає проблема. Ця совість — лукавий дідуган, ще й старезний. Такий старезний, як та родина мавп, де він уперше з’явився. Треба добре покумекати, як розв’язати цю проблему, а то маємо шанс спаскудити усе задоволення. Звісно, спершу треба прибрати того дідугана, тож доведеться добряче пововтузитися. Буде нелегко, але якщо поталанить, переплюнемо самого Ле Шифра.
Для тебе, любий Джеймсе, усе просто. Почни зі звільнення. Блискуча ідея, і найкращий старт нової кар’єри. Простіше не буває. У кожного в кишені має бути граната звільнення. Треба лише витягнути чеку — і проробиш величезну діру в безпеці своєї країни і заразом у власній совісті. Вбивство й самогубство одним махом! Чудово! Яка важка, але шляхетна справа! Що ж до мене, то маю негайно взятися до роботи на благо нашого нового починання.
Він поглянув на годинник.
— Чудово, початок покладено. Я вже на півгодини спізнився на зустріч з начальником поліції, — Матіс розсміявся і звівся на ноги. — Я добре розважився, любий Джеймсе. Тобі слід спробувати виступати на естраді. Тепер щодо тієї маленької проблеми, як відрізнити поганих хлопців від гарних, лиходіїв від героїв і тому подібне. Звісно, теоретично ця проблема нетривіальна. Розгадка полягає в особистому досвіді, неважливо — китаєць ти чи англієць.
Біля дверей Матіс зупинився.
— Визнаєш, що Ле Шифр скривдив тебе, і якби ти зустрів його зараз, то вбив би без найменшого сумління? Що ж, коли повернешся до Лондона, виявиться: є чимало інших Ле Шифрів, які тільки й чекають, як знищити тебе, твоїх друзів, твою Батьківщину. М. розповість тобі про них. І тепер, коли ти натрапив на справжнього лиходія, розумієш, наскільки підступним буває зло, й боротимешся з ним, щоб захистити себе та людей, які тобі дорогі. Ти не зволікатимеш, вагаючись, бо знаєш, що то за люди і на що вони здатні. Можливо, станеш розбірливішим у виборі завдань, аби бути точно впевненим, що мішень, яку тобі пропонують, по-справжньому чорна. Таких чорних мішеней насправді хоч греблю гати. Тобто роботи — непочатий край, і ти її виконуватимеш. А коли закохаєшся, споважнієш, заведеш дружину та дітей, про яких треба буде дбати, виконувати її стане ще простіше.
Матіс відчинив двері й уже з порога сказав:
— Оточи себе живими людьми, Джеймсе. За них простіше битися, ніж за абстрактні принципи, — він посміхнувся. — Тільки не зрадь себе — сам раптом не стань людиною. Інакше втратимо відмінного робота.
І, махнувши рукою на прощання, зачинив двері.
— Гей! — крикнув Бонд.
Але кроки Матіса швидко вщухли у кінці коридору.
Наступного дня Бонд попрохав, щоб його провідала Веспер. Раніше бажання бачити її не виникало. Казали, що вона щоденно навідується до лікарні та розпитує про його стан, передавали від неї і квіти. Бонд квітів не любив, тож попросив сиділку віддавати їх іншим пацієнтам. Після другого випадку букетів більше не приносили. Бонд не намагався образити Веспер, просто терпіти не міг жіночі атрибути довкола себе. Йому здавалося, що квіти потребували взаємної подяки тому чи тій, хто їх подарував, або натякали на деяку симпатію та ніжність, і Джеймса це втомлювало. Він ненавидів телячі ніжності, від них у нього починався приступ клаустрофобії.
Сама думка, що доведеться пояснювати все це Веспер, засмучувала, як бентежила необхідність поставити кілька запитань щодо останніх подій, котрі його насправді турбували. Її відповіді вочевидь виставлять її дурепою. Але він мав надати М. повний звіт про операцію, в якому не бажав виставляти Веспер у поганому світлі. Це могло позбавити її роботи.
Проте, мав визнати Бонд, він сам уникав відповіді на найболючіше питання.
Лікар не раз обговорював із Джеймсом поранення. І щоразу наголошував, що ніяких наслідків для здоров’я жорстока екзекуція не матиме. Він обіцяв, що здоров’я Бонда відновиться повністю і жодна функція організму не буде порушена. Однак власні спостереження та відчуття не надавали оптимізму. Синці й набряки нестерпно боліли, тільки-но закінчувалася дія знеболювальних. Але найбільше постраждав його гонор. Година в кімнаті з Ле Шифром змусила повірити у неминучість власної імпотенції. Це залишило глибоку рану в душі, яку не могли загоїти лікарі.
