Казка полностью

— Бернд, — задихаючись, промовив той. — Бернд із ­Цита…

— Немає Цитаделі, — заявив Келлін. — Немає і не буде ніколи. Просто Бернд, цього достатньо. Отож скажи мені, Бернде Нізвідки, правда ж, це чудово, що король Елден, Вбивця Польоту, має тепер тридцятьох двох? Відповідай гучно й чітко!

— Так, — видушив із себе Бернд. Між його стиснутими пальцями просочувалась кров.

— Що так?! — А потім Келлін заговорив із притиском, ніби навчаючи малу дитину читати: — Чу… чу… чу...? Гучно й чітко, ну ж бо!

— Чудово, — вимовив Бернд, втупившись у мокре каміння коридору.

— Жінко! — вигукнув Келлін. — Ти, Ерін! Тебе звуть Ерін?

— Так, Верховний Володарю, — сказала Еріс. Вона в жодному разі не збиралась його виправляти.

— Це ж чудово, що Кла до нас приєднався?

— Так, Верховний Володарю.

— Як чудово?

— Дуже чудово, Верховний Володарю.

— Це твоя пизда смердить чи дупа, Ерін?

Обличчя Еріс було незворушне, але очі палали. Вона опустила їх, і це було розумно.

— Можливо, те і друге, Верховний Володарю.

— Так, я думаю, те і друге. Тепер ти, Айото. Підійди до мене.

Ай ступив уперед, майже до захисного блакитного сяйва, яке оточувало Келліна.

— Ти радий, що маєш співкамерника?

— Так, Верховний Володарю.

— Це чу… чу...? — Келлін махнув білою рукою, і я зрозумів, що це він радий. Ні, не радий, а щасливий. На сьомому небі від щастя. Чи то пак, зважаючи на те, де ми, на два­дцять сьомому. А чому б і ні? Йому поставили завдання зібрати певну кількість людей, і він зібрав. А ще я зрозумів, наскільки його ненавиджу. А ще я ненавидів Вбивцю Польоту, хоча ніколи його не бачив.

— Чудово.

Келлін поволі простяг руку до Айоти, який намагався встояти на місці, однак відсахнувся, коли рука опинилась менш ніж за дюйм до його обличчя. Я чув, як потріскує повітря, і бачив, як настовбурчилось волосся Ая, реагуючи на якусь силу, що підтримувала життя Келліна.

— Що чудово, Айото?

— Чудово, Верховний Володарю.

Келлін достатньо повеселився. Він нетерпляче попрямував до виходу просто крізь наш натовп. Ми намагалися розступитись, але не всім вдалося вчасно відійти, і дехто потра­пив під удар його аури. Небораки попадали на коліна — хто мовчки, хто стогнучи від болю. Я відштовхнув Джаю з його дороги, але рука потрапила в блакитну оболонку навколо нього, і плече охопив пекучий біль, зсудомлюючи всі м’язи. Минуло дві довгі хвилини, перш ніж м’язи розслабились.

«Їм треба відпустити сірих рабів на свободу й запустити старий генератор на тій енергії», — подумав я.

Біля дверей Келлін повернувся обличчям до нас і закінчив, притупуючи ногою, достоту як прусський інструктор з муштри:

— Послухайте мене, дорогі друзі. За винятком кількох вигнанців, які не мають значення, і кількох цілих утікачів, яким вдалося дременути на самому початку правління Вбивці Польоту, ви — останні особи королівської крові, вихолощені нащадки паплюг, шахраїв і ґвалтівників. Ви послужите для задоволення Вбивці Польоту, і то дуже скоро. Тренування закінчене. Наступного разу ви вийдете на «Поле Елдена», яке раніше називалось «Поле монархів», уже на перший раунд «Чесного двобою».

— А він, Верховний Володарю? — запитав я, вказуючи на Кла здоровою рукою. — Хіба в нього не буде можливості потренуватися?

Келлін глянув на мене з тонкою посмішкою. За очима виднілися порожні очниці черепа.

— Ти й будеш його тренуванням, дитятко. Він пережив озеро Ремла, переживе і тебе. Тільки глянь на його розмір! Нє, нє, у другому раунді ти вже не братимеш участі, мій зухвалий друже, а я, так, буду радий-радісінький спекатись тебе.

Із цими обнадійливими словами він пішов.

Того дня на вечерю був стейк. Його майже завжди давали після «тренування». Персі котив свій візок коридором, кидаючи напівпросмажене м’ясо в наші камери — шістнадцять камер, тепер уже повністю заселених в’язнями. Вкинувши мою порцію, знову притиснув понівечену руку до чола. Цей жест був зроблений дуже швидко й крадькома, але сприймався безпомилково. Кла хапнув свою пайку на льоту і всівся в кутку, тримаючи напівсире м’ясо руками й пожадливо жеручи великими шматками. «Які в тебе великі зуби, Кла», — подумав я.

Хеймі символічно подзьобав вечерю і спробував віддати її мені. Я не взяв.

— Ти можеш з’їсти більше.

— А для чого? — запитав він. — Навіщо їсти, страждати від судом, а потім все одно померти?

Я вдався до батькової мудрості:

— Живи одним днем.

Наче тут, у «Малейн», були дні. Але Хеймі з’їв ще кілька шматочків, щоб мене потішити. Зрештою, я був обіцяним принцом, казковим. Хоча всі казкові чари в мені були пов’язані лише з таємничими змінами кольору волосся й очей. І цих чарів я жодним чином не контролював і не мав з них користі.

Ай запитав Кла про те, як той «мало не потонув». Кла не відповів. Фреммі й Стуксу заманулось дізнатись, звідки й куди прямував новенький — невже десь іще збереглися безпечні місцини? Кла не відповів. Ґаллі поцікавився, як довго він протримався втікачем. Кла не відповів. Він наминав м’ясо й витирав масні пальці об смугасту сорочку.