Зрештою, мандрівні голуби саме тому й попрощалися з білим світом, що були дешевою їжею з крилами.
Він пирхнув:
— Монархи отруйні, Чарлі. З’їси одного — маєш розлад шлунку в кращому разі. З’їси жменю — можеш померти. Вони були всюди, кажу ж, але найбільше — в Лілімарі й передмістях.
Він сказав
— Люди вирощували в садах молочай підгодовувати личинок і квіти, щоб метелики, вийшовши з коконів, пили нектар. Вважалося, що вони приносять удачу королівству.
Я подумав про понівечені статуї, які бачив: розпростерті крила, побиті на друзки.
— Подейкують, що коли сім’ю Елдена знищили і він лишився сам-один, то він ходив вулицями в червоній мантії з коміром із білого горностая та мав золоту корону Ґаллієнів на голові. Небо, як завжди, було темне від монархів. Та коли Елден піднімав руки, метелики тисячами падали без духу на землю. Люди, тікаючи з міста (мало хто залишився тоді, засвідчив повагу, присягнув на вірність), бігли через цілі кучугури мертвих метеликів. Казали, що в самому місті ці кучугури були до десяти футів завглибшки. Мільйони мертвих монархів, яскраві кольори котрих тьмяніли й сіріли.
— Жахливо, — сказав я. На той час ми майже повернулись. — Ти в це віриш?
— Я знаю, що вони гинули також у Цитаделі. Сам бачив, як вони падали з неба. Тобі про це розповість будь-хто. — Він витер очі, глянув на мене. — Я згоден на що завгодно, аби побачити метелика, поки ми товчемося на тому гральному полі. Хоч одненького. Та тільки думаю, що всі вони згинули.
— Ні, — сказав я. — Я бачив їх. І дуже багато.
Він схопив мою руку — його хватка була на диво міцна для такого невеличкого чоловіка. Хоча в «Чесному двобої» не думаю, що док протримається набагато довше, ніж Хеймі.
— Це правда? Ти можеш поклястися?
— Так.
— Іменем своєї матері, зараз же!
Один з охоронців озирнувся, насупившись, і зробив загрозливий жест гнучкою палицею, перш ніж знову відвернутись.
— Іменем моєї матері, — сказав я тихо.
Монархи не загинули. І так само Ґаллієни — принаймні не всі. Вони були прокляті силою, яка тепер живе в Елдені, тією самою, що перетворила найближчі передмістя на руїни, як я собі уявляв, — але вони були живі. Однак я не сказав цього Фрідові. Це могло бути небезпечно для нас обох.
Я згадав історію Вуді про те, як Хана гналася за рештками його родини аж до міських воріт і як вона одним ударом відбила голову племіннику Вуді Алоїзіусу.
— А коли прийшла Хана? І
Він похитав головою:
— Не знаю.
Я подумав, що Хана, мабуть, їздила до родичів у Кретчі, коли містер Боудітч здійснив останню експедицію по золото, але напевно важко було сказати. Він був мертвий, а емпісаріанська історія, як я вже казав, губилась у тумані.
Тієї ночі я довго лежав без сну. Не думав ані про Емпіс, ані про метеликів, ані про Вбивцю Польоту. Я думав про батька. Сумував за ним і турбувався про нього. Я розумів, що він може подумати, наче я вже мертвий, як і мама.
Час спливав — невідмічений і непорахований. Я збирав крихти інформації, хоча й не знав до пуття навіщо. Потім якось ми повернулися з тренування, трохи виснажливішого, ніж інші останнім часом, і побачили в камері Айоти бороданя, набагато більшого за мене, Доммі чи й самого Айоту. На ньому були брудні короткі штани й така ж брудна смугаста сорочка з обрізаними рукавами, завдяки чому бугристі м’язи відразу впадали в око. Він сидів навпочіпки в кутку, дістаючи колінами аж до вух, якомога далі від блакитного привида, який теж бовванів у камері. Блакитним привидом був Верховний Володар.
Келлін підняв руку. Цей жест був майже апатичним, але двоє нічних солдатів, які нас вели, негайно зупинились і виструнчились. Ми всі спинились. Того дня Джая була поряд зі мною, і її рука ковзнула в мою долоню. Було дуже холодно.
Келлін вийшов із камери Ая та обвів нас усіх поглядом:
— Дорогі друзі, хочу познайомити вас із вашим новим співвітчизником. Звуть Кла. Його знайшли на березі озера Ремла після того, як його маленький човник протік. Він мало не потонув, еге ж, Кла?
Кла нічого не сказав, тільки зиркнув на Келліна.
— Відповідай!
— Так. Я мало не потонув.
— Спробуй ще раз. Звертайся до мене: Верховний Володарю.
— Так, Верховний Володарю. Я мало не потонув.
Келлін повернувся до нас:
— Але його врятували, дорогі мої друзі, і я впевнений, ви бачите, що на ньому немає жодної сірої цяточки. Тільки бруд. — Келлін захихотів. Жахливий звук. Рука Джаї стиснула мою. — У «Глибокій Малейн» представлення не прийняті, як вам відомо, але мені здалося, що мій новий дорогий друг Кла на нього заслуговує, бо він — наш тридцять другий гість. Хіба ж це не чудово?
Ніхто й слова не зронив. Келлін тицьнув пальцем в одного з нічних солдатів на чолі нашої нещасливої процесії, а потім — у Бернда, який стояв попереду поряд з Аммітом. Нічний солдат ударив Бернда по шиї палицею. Бернд скрикнув, упав на коліна й плеснув долонею по цівці крові. Келлін нахилився до нього:
— Як тебе звуть? Я не вибачатимусь за те, що забув. Вас забагато.