В’язні, більшість із яких стали моїми друзями (забравши собі чомусь у голову, що я є чи можу бути якимось чарівним принцом), небагато знали про Лілімар і палац — не тому, що це якийсь великий секрет, а тому, що в них було своє життя і міста, про які треба дбати. Вони платили данину королю Джану (Дабл думав, що то король Джем, як те, що намазують на хліб), бо суми вимагались розумні, а ще тому, що армія — дуже скорочена на той час і перейменована на Королівську гвардію — охороняла дороги й мости. Данину платили також за деяких хлопців, котрих Том називав кінними шерифами, а Амміт — посменами[63] (це слова, які я чув). Мешканці Емпісу платили данину ще й тому, що Джан —
А як же магія, запитаєте ви? Сонячний годинник? Нічні солдати? Будинки, які іноді наче змінюють форму? Це сприймалось як самоочевидне, як даність. Якщо вам це здається дивним, уявіть мандрівника в часі, якого закинуло з 1910 в 2010 рік, і він потрапив у світ, де люди літають у небі в гігантських металевих птахах і їздять на автомобілях, здатних розвивати швидкість до 90 миль на годину. Світ, де всі ходять із потужними комп’ютерами в кишенях. Або уявіть собі, як хлопець, котрий за все життя бачив кілька німих чорно-білих фільмів, раптом плюхається в перший ряд кінотеатру IMAX і дивиться «Аватар» у 3D.
Ви звикаєте до дивовижного, от і все. Русалки й IMAX, велетні й мобільні телефони. Якщо це існує у вашому світі, ви просто з цим живете. Чудово, еге ж? А подивіться на це з іншого боку, і воно перетвориться на жахастик. Вас лякає Гогмагог? Людство сидить на запасі ядерної зброї, здатної знищити світ, і якщо це не чорна магія, то я не знаю що.
В Емпісі королі приходили й відходили. Наскільки мені було відомо, збережені тіла Ґаллієнів містилися в одному з величезних сірих будинків, повз які ми з Радар проходили, прямуючи за ініціалами містера Боудітча до сонячного годинника. Король Джан був помазаний за звичайними ритуалами. Булт стверджував, що для цього була задіяна священна чаша з чистого золота.
Джака наполягав, що дружиною Джана була королева Клара чи то Кара, але більшість інших стверджували, що її звали Кора і вони з Джаном були третьоюрідними чи щось таке. Ніхто з моїх друзів, схоже, не знав, скільки в них було дітей; одні казали — четверо, інші — восьмеро, а Амміт присягався, що десятеро.
— Ті двоє, мабуть, трахались як королі-кролі, — сказав він.
Згідно з тим, про що я дізнався від конячки однієї принцеси, всі вони помилялися: дітей було семеро. П’ять дівчаток і двоє хлопчиків. І саме тут ця історія ставала мені цікавою, навіть можна сказати насущною, хоч і залишалася вельми туманною.
Король Джан захворів. Його син Роберт, улюбленець, старший із двох хлопців, чекав своєї пори, готуючись випити зі священної чаші (я так і уявляв метеликів, вигравіруваних по краю). Про Елдена, молодшого брата, всі забули… крім Лії, яка його обожнювала.
— Усі вважали його потворним, кульгавим виродком, — сказав якось увечері Доммі. — І не одна, а обидві ноги в нього були клишаві.
— Я чув, що він увесь був у бородавках, — додав Окка.
— З горбом на спині, — докинув Фреммі.
— Чув, що на шиї в нього була ґуля, — не змовчав Стукс.
Для мене було цікаво й пізнавально, що про Елдена — потворного, кульгавого, всіма забутого принца — і про Вбивцю Польоту говорили як про двох різних людей. Або як про гусеницю, що перетворюється на метелика. Я гадав, що принаймні частина Королівської гвардії також трансформувалась. У нічних солдатів.
Елден заздрив братові, і заздрість переросла в ненависть. Здавалося, що всі з цим погоджуються: а чому б і ні? Класична історія про суперництво між братами. Цей сюжет можна знайти в багатьох казках. Не дивина, що хороші історії не завжди або не зовсім правдиві, але ця була достатньо правдоподібною, бо людська природа виявилась тут повною мірою. Елден вирішив захопити королівську владу силою чи підступом і помститися сім’ї. Якщо ж при цьому постраждає весь Емпіс, то й нехай.
Коли ж з’явилася сірість: до чи після того, як Елден став Вбивцею Польоту? Деякі з моїх товаришів вважали, що до, але я гадаю, що після. Мені здається, він якимось чином заніс її сюди. Упевнений я був у тому, як він отримав нове ім’я.
— Метелики були скрізь в Емпісі, — розповідав док Фрід. — Вони затьмарювали небо.
Це було після тренування, коли він вправив плече Янно. Ми повертались до свого підземелля, йдучи поряд. Док говорив тихо, майже пошепки. Розмовляти, спускаючись сходами, було легше, хода наша була повільна, бо ми втомились. Те, про що він розповідав, нагадало мені мандрівних голубів, які колись затьмарювали небо Середнього Заходу. Аж доки на них не почали полювати й не винищили дощенту. Тільки хто ж полюватиме на метеликів-монархів?
— Вони що, були смачні? — запитав я.