— Маєш на увазі страйк? Як млинарі за часів мого батька? І позбавити Вбивцю Польоту розваги? Думаю, я краще доживу до завтрашнього дня, ніж проведу цей, репетуючи в агонії. Красно дякую.
І я подумав, що Окка, мабуть, доживе до завтра, зважаючи на те, що битиметься з кістлявим маленьким Гілтом, який кульгав через біль у стегні. У другому раунді Окка може вибути, але вигравши сьогодні, він поки що залишиться живим і зможе помитися після бою, а потім і повечеряти. Я роззирнувся довкола й на багатьох обличчях побачив той самий простий розрахунок. Але не на обличчі Хеймі. Побіжно глянувши на плакат, він відійшов, сів на лавку і зараз сидів, похнюпивши голову. Мені було боляче бачити його таким, але я просто люто ненавидів тих, хто загнав нас у такий глухий кут.
Я знову глянув на плакат. Чекав, що побачу «Фреммі — Стукс», а також двох жінок, Джаю та Еріс, одну проти одної: дівчача бійка, що може бути кумедніше? Але ні. Не видно було й сліду планування. Мабуть, просто тягли жереб із шапки. За винятком останньої позиції. Фінал дня — на полі тільки ми двоє.
Кла проти Чарлі.
Джая сіла на лаву біля Хеймі й узяла його руку. Та безвольно лежала в її руці.
— Я не хочу цього.
— Знаю, — сказав Хеймі, не дивлячись на неї. — Все гаразд.
— Може, ти мене поб’єш. Я не сильна, знаєш… не така, як Еріс.
— Можливо.
Двері відчинились, і ввійшли двоє нічних солдатів. Вони були схвильовані настільки, наскільки схвильованими можуть бути живі трупи: їхні аури пульсували, ніби всередині них все ще билися мертві серця.
— Перша група! Бігом, бігом! Не змушуйте його величність чекати, дитятка! Він уже зайняв своє місце!
Спочатку ніхто не поворухнувся, і на якусь божевільну мить я майже повірив, що ось-ось почнеться Аммітів страйк… аж доки не згадав про наслідки для страйкарів. Я ще раз глянув на плакат, перевіряючи, чи не змінився, бува, якимось дивом той список, а тим часом перші шестеро підвелись: Фреммі і Мерф, Амміт і невисокий опецькуватий хлопець на ім’я Вейл, Хеймі і Джая. Вона тримала його руку, коли вони виходили, зіщулюючись, щоб не натрапити на ауру найближчого нічного солдата.
У часи правління Ґаллієнів решта нас почула б вітання переповненого стадіону в момент появи бійців. Я прислухався, і здалось, що почув слабкий сплеск аплодисментів, але це могла бути уява. Напевно. Бо трибуни «Поля Елдена» (колись «Поля монархів») були майже порожні. Хлопчина, якого я зустрів дорогою сюди, мав рацію: Лілімар — місто привидів, місце, де залишились тільки мерці, живі мерці й кілька дуполизів.
Жодного метелика тут не було.
Я подумав, що, якби не нічні солдати, втеча була б можлива. А потім згадав, що треба врахувати ще парочку велеток… і самого Вбивцю Польоту. Я не знав, хто він тепер, яких перетворень міг зазнати, але здавалось безсумнівним: він більше не клишоногий молодший брат Лії з горбом на спині чи ґулею на шиї.
Час спливав. Важко було сказати, скільки його минуло. Дехто з нас скористався вбиральнею, я теж. Ніщо так сильно не викликає потреби помочитися, як страх смерті. Нарешті двері відчинились і ввійшов Амміт. Ззаду на лівій волохатій руці в нього був невеличкий поріз, інших поранень не видно.
Як тільки ескорт живих мерців пішов, до Амміта підбіг Мезель:
— Як воно було? Вейл що, справді…
Амміт із такою силою штовхнув його, що Мезель аж носом заорав об плитку:
— Я повернувся, а він ні. Це все, що я можу сказати, і все, що вам треба почути. Відчепіться.
Він пішов до краю лави, сів, похилив голову та обхопив її руками. Цю позу я не раз бачив на бейсбольному полі, найчастіше після невдалої подачі пітчера й вибування його з гри. Поза переможеного, а не переможця. Однак ми всі були приречені на поразку, хіба що станеться щось несподіване.
«Врятуй її», — прошепотіла мені сіра служниця Лії. І що, тепер я мав порятувати їх усіх тільки тому, що моє волосся стало білявим під кількома шарами маскувального бруду? Це абсурд. Кла продовжував спопеляти мене поглядом. Він сподівався, що встигне й пообідати.
Ось почнеться останній смертельний поєдинок дня, і я навіть себе не зможу врятувати.
Наступним повернувся Мерф. Одне око в нього запухло, рукав сорочки на правій руці просяк кров’ю. Стукс побачив, зрозумів, що його комедійного партнера більше немає, тихо скрикнув і заплющив очі.
Ми чекали, не зводячи очей з дверей. Нарешті вони відчинились і ввійшла Джая. Вона була бліда як стіна, але на вигляд — без поранень. По щоках текли сльози.
— Мені довелось, — сказала вона. Не тільки мені, а всім нам. — Довелось, бо інакше вони вбили б нас обох.
Викликали другу групу: Янно мав битися з доком Фрідом, Айота — з Джакою, Мезель — із Семом. Коли вони пішли, я сів біля Джаї. Вона не дивилась на мене, але слова так і сипалися з неї, наче щось мало вибухнути в ній, якби вона їх стримувала: