Казка полностью

Звісно, я не розповів йому все й одразу, бо всього було дуже багато, але був з ним відвертий щодо основної інформації. Я розповів йому, що існує зв’язок між нашим та іншим світами (я казав не «Емпіс», а просто «Іншосвіт», як назвав його під час першої подорожі). Я пояснив, що потрапив туди з сараю містера Боудітча. Батько дуже уважно вислухав мене, а потім запитав (як ви вже, певно, здогадались), де я був насправді.

Я показав йому глибоку западину на руці, яка залишиться в мене на все життя. Це його не переконало. Я відкрив рюкзак і показав золотий дверний молоток. Він оглянув його, зважив у руці й припустив — орієнтовно, — що це якась позолочена річ із дворового розпродажу, насправді виготовлена зі свинцю.

— Розламай його і переконайся сам. Можливо, його врешті доведеться переплавити й продати. В сейфі містера Боудітча ціле відро золотих гранул з того ж місця. Покажу тобі, коли будеш готовий подивитися. З цього він і жив. Я сам продав кілька штук ювеліру в Стентонвіллі. Містеру Гайнріху. Тепер він мертвий, тож зрештою мені, мабуть, доведеться знайти ще когось, із ким можна мати справу.

Це посунуло батька трохи далі на шляху до віри, але остаточно переконала його Радар. Вона впевнено знаходила всі свої улюблені місця в нашому домі, але козирним аргументом виявилися маленькі шрами на морді — слід невдалого знайомства з дикобразом у дитинстві (деякі собаки щасливо уникають такого досвіду, а Раді вистачило одного разу). Тато помітив їх, коли Раді жила в нас після того, як містер Боудітч зламав ногу, і після того, як він помер, — коли вона сама була на порозі смерті. Ті шрами залишились і на її молодшій версії, можливо, тому що я стяг її з сонячного годинника до того, як вона досягла й проминула вік, коли їй було напхано повний ніс дикобразячих голок. Тато довго дивився на сліди, а потім глянув на мене широко розплющеними очима:

— Це неможливо.

— Я розумію, що так здається, — сказав я.

— У сейфі Боудітча справді є відро золота?

— Я покажу тобі, — повторив я. — Коли будеш готовий. Я розумію, що все це важко сприйняти одразу.

Він сидів на підлозі, схрестивши ноги, гладив Радар і думав. Перегодом він запитав:

— Цей світ, котрий, як кажеш, ти відвідав, чарівний? Як Ксанс у книжках Пірса Ентоні, що ти читав у молодших класах? Гобліни, василіски, кентаври тощо?

— Не зовсім, — сказав я. Я жодного разу не бачив кентавра в Емпісі, але якщо там є русалки… і велетні…

— А мені можна туди піти?

— Гадаю, тобі треба туди піти, — сказав я. — Хоча б один раз.

Бо Емпіс насправді був не дуже схожий на Ксанс. У книжках Пірса Ентоні не було ані «Глибокої Малейн», ані Гогмагога.

Ми пішли через тиждень — принц, який більше не принц, і містер Джордж Рід зі «Страхової компанії Ріда». Я провів той тиждень удома, їв стару добру американську їжу, спав у старому доброму американському ліжку й відповідав на запитання старих добрих американських копів. Не кажучи вже про запитання дядька Боба, Лінді Франкліна, Енді Чена, шкільних адміністраторів і навіть місіс Річленд, сусідки-нишпорки. На той час батько вже бачив відро з золотом. Я також показав йому «цілунок сонця», який він оглянув з великим інтересом.

Хочете дізнатись, яку історію я вигадав з допомогою тата… котрий абсолютно випадково виявився першокласним страховим слідчим: пам’ятаєте, він знав безліч пасток, у які потрапляють брехуни, а отже, й те, як їх уникнути? Мабуть, хочете, але скажу тільки, що тут свою роль відіграла амнезія, і додам, що собака містера Боудітча померла в Чикаго перед тим, як я потрапив у халепу, якої не пам’ятаю (хоча начебто пам’ятаю, як мене вдарили по голові). Собака в нас із татом зараз — це Радар-молодша. От хто-хто, а містер Боудітч, який повернувся до Сентрі в образі власного сина, зацінив би це. Білл Гаррімен, репортер «Віклі Сан», попросив мене про інтерв’ю (мабуть, він розмовляв з одним із копів). Я відмовився. Публічність — це останнє, що мені було потрібне.

Вам цікаво, що сталось із Крістофером Поллі, гидким малим Румпельштільцхеном, який хотів убити мене і вкрасти скарб містера Боудітча? Мені було цікаво, і ґуґл дав відповідь.

Якщо згадаєте початок моєї історії, то пригадаєте також, як я боявся, що ми з батьком залишимось без даху над головою і спатимемо під естакадою, тягаючи свої злидарські пожитки в магазинному візку для покупок. З нами цього не сталось, зате сталось із Поллі (хоча про візок для покупок нічого сказати не можу). Поліція знайшла його тіло під естакадою Трі-Стейт-Толлвей у селищі Скокі. Його кілька разів ударили ножем. Хоча в нього не було ані гаманця, ані документів, що посвідчують особу, відбитки пальців виявилися в базі, бо його затримували ще в підлітковому віці. У статті було наведено слова капітана поліції Скокі Браяна Бейкера: вбитий не міг себе захистити, бо в нього були зламані обидва зап’ястя.