Я підважив головою пачку, піднявся на сходинку вище й відсунув журнали вбік. Потім розштовхав у різні боки інші пачки, змушений працювати повільно, бо ліва рука ще не була в нормі (зараз уже краще, але так, як раніше, в ті часи, коли я грав у футбол і бейсбол, не буде ніколи — дякую, Петро, падлюко).
Радар гавкнула ще кілька разів, просто щоб підігнати мене. Я без проблем прослизнув між дошками, якими накрив вхід у колодязь (я дуже схуд за час перебування в Емпісі, переважно в «Глибокій Малейн»), але спочатку довелось звільнитися від рюкзака й посунути його по підлозі. Коли я нарешті вибрався нагору, ліва рука нила. Радар вискочила за мною з легкістю, гідною заздрощів. Я оглянув заглибину від укусу Петри, боячись, що рана, яка ще не зовсім загоїлась, могла відкритись, але все було нормально. Мене здивувало, як холодно в сараї. Я бачив: з рота йде пара.
Сарай був у тому ж стані, в якому я його залишив. Світло, яке я бачив знизу, пробивалося крізь щілини в стінах. Я сіпнув двері й виявив, що вони замкнені знадвору. Отже, Енді Чен виконав моє прохання. Насправді я не думав, що хтось шукатиме мене (чи мій труп) у закинутому сараї на задньому дворі, але це все одно було полегшення. Однак це означало, що доведеться скористатися кувалдою. Так я й зробив. Однією рукою.
На щастя, дошки були старі й сухі. Одна тріснула після першого удару й зламалась після другого, впустивши всередину потік іллінойського денного світла… і дрібний вихор снігу. Підбадьорений гавкотом Радар, я вибив ще дві дошки. Радар вискочила в дірку й негайно присіла помочитися. Я знову розмахнувся кувалдою і вибив ще один довгий шматок дошки. Пропхав туди рюкзак, повернувся боком і вибрався на сонячне світло. А також у чотиридюймовий замет снігу.
Радар гасала двором, час від часу зупиняючись, щоб заритися носом у сніг і підкинути його. Вона поводилась як цуценя, і я засміявся. Я вгрівся, піднімаючись гвинтовими сходами й орудуючи кувалдою, тож коли дійшов до заднього ґанку, то весь тремтів. Було градусів три-п’ять морозу. Хоча з сильним вітром відчувалось як усі десять.
Я дістав запасний ключ зі схованки під килимком (цей килимок містер Боудітч називав «непривітним») і ввійшов усередину. Тут стояв затхлий дух і було холодно, але хтось — майже напевне тато — ввімкнув тепло, слабенько, аби не замерзли труби. Я згадав, що в шафі при вході бачив старий плащ, і він справді там був. А також пара калош, з яких стирчали червоні вовняні шкарпетки. Калоші були мені малі, але ж я не збирався довго їх носити. Тільки зійти з пагорба. Пояс і револьвер помандрували на полицю в шафі. Я хотів покласти їх назад у сейф трохи згодом… сподіваючись, що сейф із його таємним сховком ще там.
Ми спустилися з заднього ґанку, обійшли будинок і вийшли за ворота, через які мені довелось перелазити того першого разу, коли я почув завивання Радар і слабкі крики містера Боудітча про допомогу. Тепер мені здавалось, що відтоді минуло років сто. Я почав повертати на пагорб вулиці Платанової, аж раптом щось привернуло мою увагу.
Над фотографією великими червоними літерами було написано: «ВИ БАЧИЛИ ЦЬОГО ХЛОПЦЯ?»
Нижче яскраво-червоними літерами: «ЧАРЛЬЗ МАК-ҐІ РІД, 17 РОКІВ».
А нижче: «Чарльз (Чарлі) Рід зник у жовтні 2013 року. Його зріст 6 футів 4 дюйми, вага 235 фунтів. Востаннє його бачили…»
І так далі. Я звернув увагу на дві речі: який ветхий цей плакат і наскільки не відповідає зазначена вага моїй теперішній. Я роззирнувся, майже не сумніваючись, що місіс Річленд зирить на мене, прикривши очі рукою, як козирком; але навколо не було нікого, тільки ми з Радар стояли на посипаному сіллю тротуарі.
На півдорозі до будинку я зупинився, охоплений раптовим поривом — шаленим, але сильним — розвернутися. Піти назад через ворота на вулиці Платановій, 1, обійти будинок, зайти в сарай, спуститися гвинтовими сходами й повернутися до Емпісу, де я навчився б якогось ремесла і заробляв би на життя. Наприклад, піти в учні до Фріда й вивчитись на костоправа.
А потім я подумав про той плакат і про інші такі плакати, по всьому місту й по всьому округу, розклеєні батьком, дядьком Бобом і татовим спонсором Лінді, а також, можливо, іншими його друзями по АА. Якщо, звісно, він знову не запив.
«Будь ласка, Господи, тільки не це».
Я рушив далі, побрязкуючи пряжками на калошах мерця, а омолоджена собака мерця бігла за мною. Назустріч мені на пагорб підіймався хлопчик у стьобаній червоній курточці й теплих штанях. Він тяг санчата за мотузку. Мабуть, поспішав на гірку в парку Кавано.
— Зачекай, хлопчику.
Він недовірливо подивився на мене, але зупинився.
— Який сьогодні день?