Слова лунали плавно, але здавалось, що в них були кути. Безглуздо ніби, але складалось таке враження, і я знаю чому. Я знову говорив англійською мовою.
Він подивився на мене так, немов запитав: ти п’яний чи зроду дурний?
— Субота.
Отже, батько мав бути вдома, хіба що пішов на збори АА.
— А місяць?
Тепер у його погляді читалось:
— Лютий.
— Дві тисячі чотирнадцятого?
— Ага. Я пішов.
Він рушив далі, вгору пагорбом, кинувши через плече недовірливий погляд на мою собаку й на мене. Мабуть, хотів переконатися, що ми не женемось за ним з поганим наміром.
Лютий. Мене не було чотири місяці. Дивно про це думати, але не дивніше ніж те, що я бачив і що робив.
Я з хвилину постояв перед будинком, набираючись духу ввійти, у сподіванні, що не застану батька у відключці на дивані перед телевізором, де на каналі ТСМ крутитиметься «Моя люба Клементина» чи «Поцілунок смерті». Під’їзна доріжка була утрамбована, хідник прочищений лопатою. Я сказав собі, що це добрий знак.
Радар набридло чекати мене, вона вибігла сходами на ґанок і сіла перед дверима, чекаючи, доки її впустять. Колись давно в мене був ключ від цих дверей, але він загубився дорогою. «Як триколісник Клаудії, — подумав я. — Вже не кажучи про мою цноту». Виявилось, що це не мало значення. Двері були незамкнені. Я ввійшов, вловивши вухом звук телевізора — канал новин, не ТСМ, — і тут Радар побігла коридором, вітально гавкаючи.
Коли я зайшов у вітальню, вона стояла на задніх лапах, передніми спираючись на газету, яку він читав. Він подивився на неї, потім на мене. Якусь мить здавалось, що він не розуміє, хто стоїть у дверях. Коли зрозумів, то від шоку м’язи його обличчя розслабились. Ніколи не забуду, як момент упізнання зробив його старшим — чоловіком, яким він буде в шістдесят і сімдесят років, — і водночас молодшим, схожим на юнака, яким він був у моєму віці. Здавалося, ніби якийсь внутрішній сонячний годинник крутнувся зразу в обидва боки.
— Чарлі?!
Він почав підводитись, але спочатку ноги не втримали його, і він упав назад. Радар сиділа біля нього, стукаючи хвостом.
— Чарлі? Це справді ти?
— Це я, тату.
Цього разу він зумів звестися на ноги. Він плакав. Я теж заплакав. Він кинувся до мене, зачепився за край столу і впав би, якби я його не підхопив.
— Чарлі, Чарлі, слава Богу, я думав, що тебе нема в живих, ми всі думали, що ти…
Він більше не міг говорити. Я мав багато про що йому розповісти, але теж не міг вимовити ані слова. Ми обнялися над Радар, яка стояла між нами, махаючи хвостом і гавкаючи. Мовляв, здається, я знаю, чого ви хочете, і тепер ви це маєте.
Ось ваш щасливий кінець.
Якщо вам здається, що в цій історії є місця, написані явно не сімнадцятирічним юнаком, то ви маєте рацію. Я повернувся з Емпісу дев’ять років тому. З того часу багато читав і писав. Я закінчив Нью-Йоркський університет і отримав диплом з відзнакою
«Це все дуже цікаво, — скажеш ти, читачу, — але в мене є запитання».
І не тільки в тебе. Я б хотів знати, як там царює добра королева Лія. Я б хотів знати, чи сірі люди й досі сірі. Я б хотів знати, чи Клаудія з роду Ґаллієнів і досі надсаджується, розмовляючи. Я б хотів знати, чи заблоковано хід у жахливий підземний світ — лігво Гогмагога. Я б хотів знати, хто наглядав за рештою нічних солдатів і чи був присутній хтось із моїх друзів, в’язнів з «Глибокої Малейн», коли їх добили (мабуть, ні, але ж може людина помріяти). Я б навіть хотів знати, як нічні солдати відчиняли наші камери, лише простягаючи руки.
Гадаю, вам би хотілося знати, як справи в Радар? Відповідаю: дуже добре, дякую, хоча вона трохи споважніла; зрештою, в неї теж минуло дев’ять років, а це солідний вік для німецької вівчарки, особливо якщо скласти разом її старе і нове життя.
Вам би хотілося знати, чи розповів я батькові, де був усі ті чотири місяці. Відповідаю — користуючись виразом обличчя одного хлопчика з санчатами на прив’язі —