Я можу запевняти себе, що Поллі в будь-якому разі не пережив би нападу вбивці (з ним неважко було впоратись, до того ж я забрав його пістолет), але не можу бути в цьому впевнений остаточно. Я також не можу бути впевнений у тому, що мотивом убивства було золото. Може, він звернувся не до тієї людини, намагаючись продати його, й заплатив за це життям? Не знаю, не можу знати, але в глибині душі я впевнений. Я не можу точно сказати, що він помер у той час, коли Руда Моллі відкинула Пітеркіна зі шляху з такою силою, що розірвала противного карлика навпіл; але чомусь мені здається, що так воно й було.
Я можу думати, що Поллі сам накликав таке на себе, і це правда; але коли уявляю, як він піднімає зламані руки, намагаючись захиститись від ударів ножа того, хто стояв над ним навколішках у засміченому підземному переході, не можу не відчувати жалю й сорому. Ви скажете, що в мене немає причин для сорому, я робив те, що повинен був, аби захистити своє життя й таємницю сараю; але сором — він як сміх. І як натхнення. Він не стукає.
У наступну суботу, коли я повернувся додому, зі Скелястих гір налетіла сильна снігова буря. Ми з батьком насилу дійшли до будинку містера Боудітча — я був у черевиках, які мені не тиснули, — та обійшли його. Тато з осудом подивився на розбиту стіну сараю:
— Це треба буде відремонтувати.
— Знаю, але це був єдиний спосіб вибратися, бо Енді замкнув двері.
«Цілунок сонця» не знадобився, бо в нас були два ліхтарики. Радар ми залишили вдома. По виході з тунелю вона побігла б прямо в хатинку черевичниці, а я не хотів зустрічатися з Дорою. Не хотів бачити нікого з часу, який там провів. Я просто хотів переконати тата в реальності іншого світу й піти назад. Але було також дещо дивне і, мабуть, егоїстичне: я не хотів чути, як батько розмовляє емпісаріанською мовою. Це моє.
Ми спускалися гвинтовими сходами, я попереду. Тато все повторював, що не може повірити в це, просто не може. Я щиро сподівався, що не штовхаю батька до психічного розладу; але, враховуючи високі ставки, відчував, що не маю вибору.
Я й досі це відчуваю.
У тунелі я попросив його світити ліхтариком у підлогу.
— Бо тут кажани. Здоровенні. Не хочу, щоб вони літали навколо нас. А ще ми зараз підійдемо до місця, де ти можеш відчути запаморочення, майже позатілесний досвід. Це точка перетину.
— Хто це зробив? — тихо запитав він. — Господи, Чарлі,
— З таким же успіхом ти можеш запитати, хто створив світ.
Наш та інші світи. Я впевнений, що існують інші світи, можливо, їх стільки ж, скільки зірок на небі. Ми їх відчуваємо. Вони прориваються до нас із усіх старих казок.
Ми підійшли до точки перетину, і він би впав, але я був готовий і обхопив його за талію.
— Мабуть, краще повернутись, — сказав він. — Щось мене нудить.
— Ще трохи. Он попереду світло, бачиш?
Ми підійшли до виноградних лоз. Я відсунув їх, і ми вийшли в Емпіс. Над нами було безхмарне блакитне небо, а під пагорбом виднілася хатинка Дори. На перехрещених мотузках більше не висіли черевики, але біля Королівського Шляху пасся кінь. Відстань була завелика, щоб сказати точно, але я був абсолютно впевнений, що знаю того коня. Королеві більше не потрібна була Фалада, щоб говорити через неї, а велике місто — не місце для коняки.
Батько роззирався з широко розплющеними очима й відвислою щелепою. Цвіркуни — не червоні — стрибали в траві.
— Боже мій, які
— Це ти ще не бачив кролів, — сказав я. — Сідай, тату.
«Поки не впав», — додав я подумки.
Ми сіли. Я дав йому трохи часу на перепочинок. Він запитав, як це може бути
Він показав на хатинку Дори:
— А хто там живе?
— Це будинок Дори. Я не знаю її прізвища.
— Вона вдома? Ми можемо її побачити?
— Я привів тебе сюди не для того, щоб поручкатися «здрастуйте-прощайте», тату. Я привів тебе, щоб ти знав, що цей світ реальний, і більше ми сюди ніколи не прийдемо. Ніхто з нашого світу не повинен знати про цей. Це була б катастрофа.
— Судячи з того, що ми зробили з багатьма корінними народами, не кажучи вже про клімат, мушу з тобою погодитись.
Він почав розуміти, це було добре. Я боявся заперечення або істерики.
— Що ти думаєш робити, Чарлі?
— Те, що містер Боудітч мав зробити багато років тому.
Чому ж він цього не зробив? Я гадаю, через сонячний годинник. «Зараза, яка живе в серці кожної людини», — сказала Лія.
— Що ж, тату. Ходімо назад.
Він підвівся, але зупинився, щоб ще раз подивитися, коли я відсунув лози.
— Це прекрасно, еге ж?
— Зараз. І таким воно й залишиться.
Ми захистимо Емпіс від нашого світу, а також захистимо наш світ — принаймні спробуємо — від Емпісу. Бо під Емпісом ховається світ темряви, де живе і править Гогмагог. Може, він уже не втече звідти тепер, коли Белла й Арабелла злилися в руйнівному поцілунку; але коли йдеться про таких непомисленних створінь, краще бути обережним. Принаймні наскільки можна.