— Допоможеш із… — він жестом показав на залізяку, в яку була закута нога.
Я підняв ногу з фіксатором, і коли вона вже лежала рівно, він знову зітхнув і попросив дві пігулки з паперового стаканчика на тумбочці. Я дав їх, налив з глека води, і пігулки пірнули вниз. Його кадик підскакував на зморшкуватій шиї, як мавпочка на жердині.
— Мене перевели з морфіну на це, — пояснив він. — Оксиконтин. Лікар каже, що я підсяду, якщо вже не підсів, і доведеться позбуватися звикання. Поки що це наче рівноцінний обмін. Тут просто в туалет ідеш — а насправді наче сраний марафон біжиш.
Я це бачив. А в його будинку туалет далі від канапи. Судно може все-таки знадобитися, принаймні попервах. Я пішов у ванну, змочив рушник і викрутив. А коли нахилився над ним, він сіпнувся:
— Так, так! Що це ти робиш?
— Витираю вам піт. Не рухайтеся.
Ми ніколи не знаємо, коли настає поворотна мить у стосунках з іншими людьми, і лише згодом я усвідомив, що то була саме така мить для нас. Він ще трохи тримався відсторонено, та потім розслабився (трішки) й дозволив мені витерти йому чоло та щоки.
— Почуваюся немовлям, чорт забирай.
— Ви мені платите, то дайте відробити гроші, чорт забирай.
Це викликало в нього кволу усмішку. У двері зазирнула медсестра, спитала, чи нічого йому не потрібно. Він відповів заперечно, а коли вона пішла, попросив зачинити двері.
— Зараз я попрошу тебе відстоювати мене, — сказав він. — Принаймні доти, доки я сам не в змозі буду за себе постояти. І за Радар теж. Готовий до цього, Чарлі?
— Зроблю все можливе.
— Так, може, й зробиш. Це все, про що я можу просити. Я б не ставив тебе в це становище, якби не був змушений. До мене приходила жінка з прізвищем Рейвенсбургер. Ти з нею вже знайомий?
Я відповів ствердно.
— Оце так прізвище, правда? Уявив би бургер з воронячого м’яса[18], але мозок неспроможний.
Я не скажу, що він був під кайфом під оксі, але й не скажу, що не був. З його худорлявістю, зростом шість футів і вагою не більш ніж сто п’ятдесят фунтів, від тих рожевих пігулок, мабуть, можна було реально очманіти.
— Вона розмовляла зі мною про «варіанти оплати», як вона це назвала. Я спитав її, які мої збитки станом на сьогодні, й вона дала мені роздрук. Лежить у шухляді, — він показав пальцем. — Але поки що не зважай. Я сказав, що це надзвичайно дорого, а вона відповіла, що добре лікування надзвичайно багато коштує, містере Боудітч, а у вас воно найкраще. Сказала, що в разі, якщо мені потрібна консультація спеціаліста з платежів — знати б ще, що воно таке, — вона залюбки організує нам розмову, або перед тим, як мене випишуть, або вже після того, як я опинюся вдома. Я сказав, що, на мою думку, в цьому нема потреби. Сказав, що все оплачу, але тільки якщо дадуть знижку. Ми почали торгуватись. І зрештою зійшлися на двадцяти відсотках, тож знижка вийшла приблизно дев’ятнадцять тисяч доларів.
Я аж присвиснув. Містер Боудітч осміхнувся:
— Я намагався дотиснути до двадцяти п’яти відсотків, але вона вперлася — двадцять і годі. Думаю, це стандарт індустрії… а лікарні — це індустрія, якщо тобі цікаво знати. Лікарні та в’язниці, особливих відмінностей у тому, як вони ведуть бізнес, немає, тільки у тюрмах рахунок виставляють платникам податків. — Він провів рукою по очах. — Я міг би заплатити повністю, але мені подобається торгуватися. Давненько не випадало такої можливості. Колись на дворових розпродажах я купляв багато книжок і старих журналів. Люблю старі речі. Я говорю безладно? Так. Ось у чому суть: я можу заплатити, але треба, щоб ти це уможливив.
— Якщо ви говорите про те, що в посудині для борошна…
Він відмахнувся з таким виглядом, наче вісім тисяч доларів — то дрібні гроші. Хоча в масштабі того, що він заборгував лікарні, так і було.
— Ось що я попрошу тебе зробити.
І він розповів. А коли закінчив, то спитав, чи треба для мене все записати.
— Якщо треба, нічого страшного, головне, щоб ти знищив нотатки, коли все зробиш.
— Може, тільки шифр від сейфа. Я запишу його на руці, а потім змию.
— Чесно змиєш?
— Так.
Я навіть подумати не міг про те, щоб не змити, такою сильною була цікавість дізнатися, чи правду він мені каже.
— Добре. Повтори мені всі етапи.
Я повторив, а потім записав його ручкою з тумбочки ряд номерів і поворотів на передпліччі, там, де його накриє рукав футболки.
— Дякую, — сказав він. — Зустрічі з містером Гайнріхом доведеться зачекати до завтра, але підготуватися можеш сьогодні ввечері. Коли годуватимеш Радар.
Я сказав: «Добре», попрощався й пішов. Я був, як каже тато, збаранілий. На півдорозі до ліфта, згадавши дещо, я повернувся.
— Уже передумав?
Він усміхався, але в очах була тривога.
— Ні. Просто хотів уточнити про дещо зі сказаного.
— Що саме?
— Про подарунки. Ви сказали, що хоробрий допомагає, а боягуз приносить подарунки.
— Не пам’ятаю, щоб я таке казав.
— Казали-казали. Що це означає?
— Не знаю. То, мабуть, пігулки говорили.
Він збрехав. Я кілька років прожив із п’яницею і брехню вирізняв на слух.