Я пообіцяв, і це закрило розмову. Я думав, чи не згадати про дивний звук дріботіння, який чув із сараю — сараю, на дверях якого висів важкий замок, хоча всередині начебто не було нічого, — але не став. Той звук уже розпливався в пам’яті, а мені й без того було про що подумати.
Я все ще думав про всяке таке різне, коли знімав клейонку з ліжка в гостьовій кімнаті, на якому спатиму кілька ночей протягом весняних канікул — а може, й усі ночі. Ліжко було застелене, але постіль неприємно тхнула старістю й цвіллю. Я все познімав і взяв у шафі свіжу постіль.
Я спустився. Чекаючи на мене, біля підніжжя сходів сиділа Радар. Я кинув постіль на крісло містера Боудітча й побачив, що доведеться його посунути, і столик поряд також, щоб розкласти диван. Коли я рухав столик, шухляда привідчинилася. Я побачив розсип дрібних монет, губну гармоніку, таку старезну, що з неї майже стерся весь хром… і пляшечку капрофену. Вона мене потішила, бо не подобалося думати про те, що містер Боудітч ігнорує дискомфорт своєї немолодої собачки. Крім того, це однозначно пояснювало, чому жіночка в «Пет Пентрі» охоче продала мені такі самі ліки. На цьому моя втіха пригасла, бо я зрозумів, що ліки не дуже діють.
Я погодував Радар, підмішавши пігулку з нового флакончика в їжу — бо раціонально припустив, що цей, свіжіший препарат може діяти краще, — а потім знову подався нагору, взяти подушку для дивана. І знову Радар чекала біля підніжжя сходів.
— Господи, як швидко ти все поглинула!
Радар постукала хвостиком і посунулася рівно настільки, щоб я міг повз неї пройти.
Я трохи підпушив подушку й кинув її на імпровізоване ліжко посеред вітальні. Він, може — або й напевно — бурчатиме, але я подумав, що його влаштує. Обробляти штирі його фіксатора здавалося досить легким завданням, але я сподівався, що в «Домашньому догляді для чайників» знайдеться щось про те, як переміщувати його з візка, у якому він, мабуть, приїде, на ліжко й назад.
Що ще, що ще?
Покласти стару постіль з гостьової в пралку, але це може зачекати до завтра чи навіть до понеділка. Телефон — от що. Йому він потрібен буде напохваті. Його білий стаціонарний радіотелефон мав такий вигляд, наче йому місце в гостросюжетному фільмі 1970-х років про копів і грабіжників на каналі TCM, де в усіх мужиків бакенбарди, а в дівок — волосся з начосом. Я зняв трубку, щоб перевірити, чи працює він, і почув зумер. Та вже ставив трубку назад на базу, коли вона задзеленчала у мене в руці. Від переляку я скрикнув і впустив її. Радар загавкала.
— Тихо, дівчинко, — сказав я і підняв трубку. Кнопки для відповіді на дзвінок на ній не було. Я все ще її шукав, коли почув голос містера Боудітча, деренчливий і далекий.
— Алло? Чуєш?
Отже, жодної кнопки відповіді на дзвінок і жодної можливості перевірити, хто дзвонить. З таким старезним телефоном можна хіба що ризикувати.
— Алло, — відповів я. — Містере Боудітч, це Чарлі.
— Чому гавкає Радар?
— Бо я закричав і впустив трубку. Я тримав її в руці, коли задзвонило.
— Перелякало тебе, ге? — Відповіді він чекати не став. — Я надіявся, що ти там будеш, бо Радар пора вечеряти. Погодував її?
— Так. Вона все поковтала на раз-два-три.
Він хрипко засміявся:
— Ото вона така, еге ж. Ніженьки вже трохи непевні, але апетит добрячий, як завше.
— Як ви почуваєтеся?
— Нога болить як чортзна-що, навіть з наркотиками, які мені дають. Але сьогодні мене примусили встати з ліжка. Тягав за собою той фіксатор і почувався Джейкобом Марлі[16].
— «Ось ланцюги, які носив я за життя».
І знову він хрипко реготнув. Мені здалося, що він міцно під кайфом.
— Книжку читав чи фільм дивився?
— Фільм. Кожного різдвяного вечора, по TCM. Ми вдома часто дивимося TCM.
— Не знаю, що це.
Авжеж, він не знав. Канал «Turner Classic Movies» — не для телевізора, обладнаного лише… як це назвала місіс Сильвіус? Рогами?
— Добре, що я тебе спіймав. У понеділок після обіду мене виписують додому, але спершу мені треба з тобою поговорити. Зможеш завтра підійти? Мій сусід буде внизу, в кімнаті відпочинку, дивитиметься бейсбол, тому нам ніхто не буде заважати.
— Авжеж. Я вам постелив на дивані, а собі — на ліжку нагорі, і…
— Чарлі, помовч хвилинку… — Довга пауза. Потім: — У твоєму репертуарі є вміння зберігати таємниці? Так само, як застеляти ліжка й годувати мою собаку?