Від розсипних купюр я відрахував собі сімсот доларів, порозрівнював їх, згорнув і поклав у кишеню, де вони одразу ж випнулися горбочком. То було в десять разів більше грошей, ніж я будь-коли мав при собі. Позбиравши пачки, я вже хотів поскладати їх назад у посудину, аж раптом застиг. На дні лежали три маленькі гранули, червонясті. Одну таку я вже бачив раніше, у шафці для медикаментів. Я витрусив їх з коробки й зважив на долоні. Здалося, що вони заважкі для ББ, і якщо мої думки на правильному шляху, то це вже великий крок до пояснення джерела доходу містера Боудітча.
Я подумав, що це золото.
Велосипеда зі мною не було, а прогулянка додолу пагорбом до нашого будинку забирала всього десять-дванадцять хвилин, але того вечора я не квапився. Мені треба було поміркувати й прийняти рішення. Ідучи, я раз по раз торкався горбика в кишені, щоб пересвідчитись, що гроші досі там.
Удома я розповів татові про дзвінок містера Боудітча і його пропозицію працевлаштування. Показав готівку — двісті за те, що ми вже витратили, і п’ятсот мені. Попросив покласти чотириста на мій рахунок для коледжу (за збігом обставин він теж був у «Першому громадянському») і пообіцяв віддавати по чотириста щотижня, доки працюватиму в містера Боудітча… а це може бути все літо чи принаймні до початку футбольних тренувань у серпні. Питання було в тому, чи варто йому розказувати про те, скільки грошей лежить у коробці для борошна. І авжеж, про ті золоті ББ. Якщо то золото.
Коли я переступив поріг нашого будинку, рішення вже було прийнято. Про вісім тисяч у посудині я промовчу і про ББ, які насправді не ББ, теж. Принаймні до наступного дня, доки не поговорю з містером Боудітчем.
— Чарлі! — гукнув тато з вітальні. — Як там собачка, нормально?
— Добре.
— Чудово. Бери спрайт, підтягуй крісло. По TCM показують «Вікно у двір».
Я взяв собі спрайт, зайшов і вимкнув звук телевізора.
— Мені треба тобі дещо розказати.
— Що може бути важливіше за Джеймса Стюарта і Ґрейс Келлі?
— Може, оце?
Я вийняв з кишені згорток грошей і кинув на кавовий столик.
Подив, обережність і тривога — ось чого я чекав. Але побачив цікавість і веселощі. Тато вважав, що переховування грошей у посудині для борошна на кухні цілком вписується в барахольницький агорафобський склад розуму містера Боудітча (я розповів йому про коридор Старого Читва, не кажучи вже про старий телевізор і кухонне приладдя похилого віку).
— Там було більше?
— Трохи, — відповів я. І не збрехав.
Тато кивнув.
— А в інших посудинах ти не дивився? Там, де цукор, могло ще кілька сотень завалятися, — усміхнувся він.
— Нє-а.
Тато взяв двісті.
— Це трохи більше, ніж ми насправді витратили, але йому ще й інші речі, мабуть, знадобляться. Покласти твої чотириста на депозит?
— Авжеж.
— Хороше рішення. З одного боку, він наймає тебе задешево, принаймні на перший тиждень. Думаю, що послуги з повноцінного догляду коштують дорожче. З іншого боку, ти зароблятимеш, поки навчатимешся, і ночуватимеш у будинку на пагорбі тільки під час літніх канікул. — Він повернувся і твердим поглядом подивився мені в очі. — Тут заперечень нема?
— Жодних, — сказав я.
— Добре, гаразд. Мені трохи незатишно від того, що Боудітч никає гроші, бо ми не знаємо їхнього походження. Але я застосую до нього презумпцію невинуватості. Мені подобається, що він тобі довіряє, і подобається, що ти готовий узяти на себе зобов’язання. А ти думав, що на дурняк це робитимеш?
— Так. Це правда.
— Чарлі, ти хороший хлопець. Не знаю, чому я на тебе заслуговую.
Зважаючи на все, що я приховував — не тільки про містера Боудітча, а й про деякі паскудні витівки з Берті, — мені стало трохи соромно.
Лежачи того вечора в своєму ліжку, я уявляв, що в містера Боудітча в замкненому сараї — золота копальня, в якій, можливо, трудяться гноми. Гноми з такими іменами, як Сплюх і Буркун. Це викликало усмішку. Подумалося, що той великий секрет, яким він хоче зі мною поділитися, пов’язаний із сараєм і тим, що в ньому. Але я помилявся. Про сарай я довідався тільки згодом.
Ми з містером Боудітчем непогано потеревенили, поки його сусід у лаунж-зоні на третьому поверсі з монітором серцевого ритму, причепленим до грудей, дивився, як «Вайт Сокс» грають з «Тайґерз».
— У нього якась проблема з двигуном, яку ніяк не можуть усунути, — пояснив містер Боудітч. — Слава Богу, що мені за це не треба перейматись. І так проблем вистачає.
Він показав мені, як доходить до туалету, важко спираючись на милиці з підтримкою рук. Помітно було, що йому боляче, і коли він повернувся після того, як відлив, його лоб був весь мокрий від поту. Але я збадьорився. Нехай уночі йому й потрібен буде сечоприймач із довгою і чомусь зловісною шийкою, але якщо судно не знадобиться, то вже легше. Звісно, якщо він не впаде посеред ночі й не поламає собі знову всю ногу. Я бачив, як з кожним кроком-випадом тремтять м’язи на його кістлявих руках. Полегшено зітхаючи, він опустився на ліжко.