Гусопаска продовжила годувати своє птаство. Здавалося, після першого переляку її більше не турбувала моя присутність. Я стовбичив на краю її подвір’я, не знаючи, що сказати. Спало на думку, що нова подруга Радар, мабуть, мене розіграла. Я спитав, чи гуаска розмовляє, і Дора кивнула, але також усміхнулася. Кльовий розіграш — відправити хлопця розпитувати молоду жінку без рота.
— Я чужинець, — сказав я.
Це було тупо, бо вона сама бачила. Просто мене приголомшила її краса. Чомусь той шрам, який напевно був ротом, і пляма біля нього цю красу навіть підсилювали. Не сумніваюся, це звучить дивно, може, навіть збочено, але то була правда.
— Я… ай!
Гусак дзьобнув мене в гомілку. Її це розвеселило. Вона сягнула рукою у фартух, вийняла звідти рештки корму, згорнула крихітний кулачок і простягла мені. Я розкрив долоню, і вона насипала на неї купку пшениці, змішаної з подрібненою кукурудзою. Другою рукою вона підтримала мою, щоб не тремтіла, і доторк її пальців пробив мене, мов струмом. Я був зачарований. Будь-який хлопець на моєму місці був би зачарований, так я собі думаю.
— Я прийшов сюди, бо моя собака постаріла, а друг сказав, що в тому місті… — я показав пальцем, — можна її омолодити. Я вирішив спробувати. В мене приблизно тисяча запитань, але я бачу, що ви не… ну… не зовсім
На цьому я замовк, щоб не молоти язиком далі, й розсипав рукою корм гусям. Відчуваючи, як палають щоки.
І це теж неначе розвеселило її. Опустивши фартух, вона його обтрусила. Гуси підбігли ближче, щоб поласувати рештками порохняви, а потім віддалилися до клуні, про щось завзято пліткуючи між собою. Гусопаска підняла руки над головою, від чого тканина сукні натяглася на прегарних грудях. (Так, я помітив — подайте на мене в суд.)
Старий кінь підняв голову й побрів до неї. Я побачив, що в гриву йому вплетені різнобарвні скельця і стрічки. Такі прикраси свідчили, що це кобила. А наступної миті я в цьому пересвідчився, бо кінь заговорив жіночим голосом:
— Я відповім на деякі твої запитання, бо тебе прислала Дора, а ще тому, що моя хазяйка впізнала пояс із гарними синіми камінцями, який на тобі.
Ані пояс, ані револьвер 45-го калібру в кобурі кобилу не цікавили — вона дивилася кудись на дорогу й дерева на тому боці. На пояс із кончо дивилася гусопаска. А потім знову звернула погляд пронизливо-блакитних очей до мене.
— Ти прийшов від Адріана?
Голос лунав від коня — принаймні десь із того району, — але я бачив, як рухаються в дівчини м’язи горла й навколо того місця, що колись було ротом.
— Ви черевомовиця! — випалив я.
Вона усміхнулася самими очима і взяла мене за руку. Від цього знову пробило струмом.
— Ходімо.
І гусопаска повела мене за ріг фермерської садиби.
Ми розмовляли всього-на-всього одну годину, і говорив здебільшого я, але цього мені вистачило, щоб переконатися: переді мною не звичайна селянка з ферми. Мабуть, це звучить зверхньо, наче я не вірю, що селянки можуть бути розумні, гарненькі чи навіть вродливі. Я не те маю на увазі. Певен, що в нашому чудовому круглому світі є навіть фермерські дівчата, які здатні практикувати черевомовлення. Але тут було щось інше, більше. Була в ній та впевненість, та аура, що виказує людей, які звикли давати накази іншим — не лише батракам на фермі. І після першого вагання, мабуть, спричиненого моєю неочікуваною появою, вона не виявляла більше страху.
Певно, нема потреби вам розповідати, що за цю годину я закохався в неї по вуха, бо ви й так знаєте. У казках так і відбувається, правда? Тільки то була не казка, а моє життя. А ще то було щастя Чарлі Ріда: закохатися в не лише старшу дівчину, а в таку, яку я ніколи не зможу поцілувати в губи. Я б залюбки поцілував той шрам на місці рота, і з цього ви можете зрозуміти, як сильно я втюхався. Але також я усвідомив, що, з ротом чи без, вона не для таких, як я. Вона не проста дівчина, що пасе гусей. Далеко не проста.
До того ж яка там романтика, коли красуня мусить розмовляти з закоханим Ромео через коняку?
Але так ми й розмовляли.
Біля саду стояла альтанка. Ми посідали всередині, за круглим столиком. Двоє батраків вийшли з кукурудзи й попрямували до клуні, несучи повні кошики качанів, тож я здогадався, що в цьому світі літо, а не початок жовтня. Кінь скубав неподалік траву. Сіра дівчина з жахливо деформованим обличчям принесла тацю й поставила її на столик. На таці лежали дві полотняні серветки, одна склянка і два глечики, один великий, а другий завбільшки з ті крихітні штучки з молоком і вершками, які вам приносять у кав’ярні. У великому глечику наче був лимонад. А в малому — жовта рідота, схожа на гарбузове пюре. Гусопаска жестами показала, щоб я налив з великого глечика й попив. Я так і зробив. Дещо збентежено, бо в мене є рот, яким можна пити.
— Добре, — сказав я, і то була щира правда — ідеальне поєднання солодкого і терпкого смаків.
Сіра дівчина все ще стояла за спиною в гусопаски. Вона показала на жовте місиво в маленькому глечику.