На початку стежини була вивіска, схожа на ту дошку меню, яку деякі ресторани виставляють на тротуарі. На тому боці вивіски, що дивився праворуч, куди я мав вирушати, не було нічого. А на тому, що виходив наліво, цілком зрозумілою англійською було виведено фарбою чотирирядкову строфу вірша:
Я стояв і дивився на цю табличку довше, ніж потрібно було, щоб її прочитати. Стало зрозуміло, звідки взялося взуття, яке вона ремонтує. Але не це мене зупинило, а знайомий почерк. Я його бачив у списках покупок і численних конвертах, які клав у поштову скриньку на Платановій біля будинку номер один. Табличку написав містер Боудітч бозна-скільки років тому.
Іти без наплічника було легко й добре. Озиратися в пошуках Радар і не бачити її добре не було, але я був певен, що з Дорою вона в безпеці. Я не дуже орієнтувався в часі, бо телефон вийшов з ладу, а з постійною хмарністю я навіть приблизно не міг вимірювати час за сонцем. Воно було десь там, угорі, але світило крізь хмари лише тьмяною плямою. Я вирішив, що скористаюся давнім способом перших поселенців вимірювати час і відстань: пройду три-чотири «погляди», а якщо й доти не буде ані сліду гуаски, розвернусь і піду назад.
Крокуючи, я думав про табличку з чотиривіршем. Ресторанна дошка меню була б списана з обох боків, щоб люди бачили її, йдучи і в один бік, і в другий. А на цій віршик був лише з одного боку, тобто транспорт на дорозі їздив лише в один бік: до будинку, який я повинен знайти. Я не розумів, чому так, але, може, гуаска розповість. Якщо така істота насправді існує.
Я дійшов до кінця свого третього погляду, де дорога підіймалася на горбатий дерев’яний міст (річище струмка під ним було сухе), коли почув гучні сигнали. Не клаксони машин, а перегуки птахів. А коли добрався до найвищої точки мосту, праворуч від себе побачив будинок. На лівому боці дороги більше не було маків; ліс тут підступав аж до краю дороги. Цей будинок був значно більший за хатинку черевичниці, майже схожий на ранчо у фільмах на каналі «TCM Вестерни», і з флігелями: два великі, один малий. Найбільша прибудова, напевно, була клунею. Я прийшов на ферму. За нею виднівся великий сад з охайними рядами всілякої рослинності. Я не знав усього, що там росло, — садівник-городник з мене ніякий, — але кукурудзу впізнав. Усі споруди були так само старі й сірі, як шкіра черевичниці, але на вигляд здавалися досить міцними.
Перегуки птахів були гусячим ґелґотом, щонайменше дюжини гусей. Вони оточили жінку в блакитній сукні й білому фартуху. Фартух вона підіймала однією рукою, а другою розсипала жменями корм. Гуси жадібно кидалися за ним, гучно лопотіли крилами. Неподалік їв з бляшаної годівниці білий кінь, худий і старий. У думках зринуло визначення «хворий на шпат», але оскільки я точно не знав, що таке «шпат», гадки не мав, чи це правильно. На голові в коня сидів метелик — на моє полегшення, звичайного розміру. Коли я наблизився, метелик пурхнув і полетів.
Напевно, вона помітила мене краєм ока, бо підвела погляд і застигла — одна рука глибоко в кишені піднятого фартуха, гуси купчаться й лопотять крильми в неї під ногами, ґелґочучи, випрошуючи ще.
Я теж застиг, бо зрозумів, що намагалася сказати Дора: гусопаска. Але застиг не тільки тому. У неї було розкішне темно-пшеничне волосся, зі світлими пасмами де-не-де. Водоспадом воно спадало на плечі. Вона мала великі блакитні очі, погляд яких був такий не схожий на Дорину постійну напівстерту примруженість. Рожеві щічки. Дівчина була молода і не просто симпатична, а вродлива. Лиш одне затьмарювало її казкову красу. Між носом і підборіддям не було нічого, крім вузлуватої білої лінії, схожої на шрам від тяжкого поранення, яке давно загоїлося. На правому кінці шраму була червона пляма завбільшки з монетку, що нагадувала крихітний нерозкритий бутон троянди.
У гусопаски не було рота.
Коли я підходив до неї, вона зробила крок до одного з флігелів, можливо, барака. Звідти вийшло двоє сірошкірих чоловіків. Один тримав у руці вила. Я зупинився, згадавши, що я не лише чужак, а ще й озброєний. І підняв порожні руки:
— Я друг. Шкоди не завдам. Мене прислала Дора.
Ще кілька секунд дівчина-гусопаска стояла цілковито нерухомо, вирішуючи. А потім вийняла руку з фартуха й розсипала ще жменю кукурудзи та зерна. Другою рукою вона спершу показала робітникам: зайдіть, а потім підкликала мене, щоб підійшов. Я так і зробив, але поволі, не опускаючи рук. Трійця гусей, махаючи крильми й ґелґочучи, підбігли до мене, побачили, що руки порожні, й поквапилися назад до дівчини. Кінь роззирнувся навколо і повернувся до свого обіду. Чи може, то була вечеря, бо розмита пляма сонця вже хилилася до лісу на тому боці дороги.