Казка полностью

Дора поставила на пічку чайник-заварник, понасипала в миски рагу, а потім поквапилася назад до плити. З того самого буфета вийняла кухлі (доволі шорсткі, як і миски) та банку, з якої ложкою зачерпнула чаю. Звичайного чаю, сподівався я, не якоїсь трави, від якої я зловлю кайф. Я вже й так почувався причмеленим. Ніяк не міг позбутися думки, що цей світ чомусь розташований під моїм. Не думати про це було неможливо, бо я спустився сходами, щоб сюди потрапити. Але попри це, вгорі було небо. Я почувався немов Чарлі в Дивокраї, і якби визирнув у кругле вікно хатини й побачив Божевільного Капелюшника, що скаче вздовж дороги (може, з вишкіреним Чеширським Котом на плечі), то не здивувався б. Чи радше не здивувався б ще більше.

Але химерність ситуації ніяк не впливала на моє відчуття голоду. Вранці я був занадто знервований, щоб ситно поснідати. Та все ж я дочекався, коли вона принесе кухлі й сяде. Авжеж, то була звичайна ввічливість, але також я думав, що вона захоче проказати якусь молитву, продзижчати «Боже, благослови страву, яку ми збираємося їсти». Та вона не захотіла, просто взяла ложку й жестом показала: «Налітай». Як я вже й казав, це було дуже смачно. Я вивудив шматочок м’яса й показав їй, піднявши брови.

Серпик її рота піднявся на подобу усмішки. Здійнявши два пальці над головою, вона трохи підстрибнула на місці.

— Кролик?

Вона кивнула й видала деренчливо-булькотливий звук. Я зрозумів, що вона сміється чи принаймні намагається, і це навіяло мені смуток, так само як від зустрічі зі сліпим або людиною в інвалідному візку, яка більше ніколи не зможе ходити. Більшість таких людей не хочуть, щоб їх жаліли. Вони дають раду своїй інвалідності, допомагають іншим, проживають хороше життя. Вони хоробрі. Я все це розумію. Та все ж мені здавалося — може, тому що в моєму організмі все працювало як годинник, — що це якось підло, коли мусиш долати такі труднощі; підло, неправильно й несправедливо. Я згадав дівчинку, з якою вчився в початкових класах, Джорджину Вомек. У неї на щоці була величезна родимка, схожа на полуницю. Джорджина була веселе дитя, розумниця, і більшість дітей ставилися до неї пристойно. Берті Берд обмінювався з нею вмістом ланч-боксів. Я думав, що вона проб’ється в житті, але мені було жаль, що вона щодня мусить дивитися на ту родимку в дзеркалі. Не з її вини. От і Дора не була винна в тому, що її сміх, який мав би звучати красиво й вільно, здавався гарчанням роздратованої людини.

Вона востаннє підстрибнула на місці, наче поставила крапку, а потім покрутила в повітрі пальцем, мовляв: «Їж, їж».

Радар почала з зусиллям підводитись, і коли зрештою стала на задні лапи, підійшла до Дори. Жінка ляснула себе долонею сірої руки по сірому лобі: «Що я собі думаю?» Знайшовши ще миску, вона насипала в неї м’яса з підливою. Подивилася на мене з піднятими куцими бровами.

Я кивнув і всміхнувся:

— У Черевичному домі їдять усі.

Дора показала піднятий серпик усмішки й поставила миску на долівку. І Радар узялася їсти, помахуючи хвостом.

Поки їв, я роздивлявся другу половину кімнати. Там стояло охайно застелене ліжко, якраз для невисокої черевичниці, але більшу частину кімнати займала майстерня. Чи, може, реабілітаційна палата для пораненого взуття. У багатьох черевиків були порвані задники, або відірвані підошви відвисали, як поламані щелепи, або дірки були в підошвах та носаках. Пара шкіряних берців була розрізана ззаду, наче їх успадкувала людина, в якої ноги були більші, ніж у попереднього власника. Крива рана на поверхі шовкової пінетки кольору королівського пурпуру була зашита синьою ниткою (певно, іншого подібного кольору в Дори не знайшлося). Деяке взуття було брудне, а деяке — на верстаку — очікувало своєї черги на чищення й полірування речовинами, що містилися в маленьких казанках. Мені цікаво було, звідки взялося все це взуття, але ще цікавіше стало дізнатися про предмет, що займав чільне місце в майстерні, яка розкинулася на половину хатини.

А тимчасом я спорожнив свою миску, а Радар вичистила свою. Дора їх позбирала і знову питально підняла брови.

— Так, будь ласка, — кивнув я. — Але для Радар небагато, бо вона цілий день потім проспить.

Дора приклала складені долоні до щоки й заплющила очі. Показала пальцем на Радар.

— Тре.

— Тре?

Дора похитала головою і повторила пантоміму.

— Тре!

— Їй треба спати?

Черевичниця кивнула й показала на те місце, де раніше лежала Радар, біля грубки.

— Вона спала там і раніше? Коли містер Боудітч приводив?

Дора знову кивнула й опустилася на коліно, щоб погладити Радар по голівці. А Раді подивилася на неї знизу вгору з виразом… я можу помилятись, але навряд… обож­нювання.

Ми прикінчили по другій мисці рагу. Я сказав: «Дякую». Радар подякувала очима. Поки Дора мила наші миски, я встав, щоб роздивитися предмет у черевичній лікарні, який привернув мою увагу. То була старомодна швейна машинка, така, що працює, коли натискаєш педаль. На чорному корпусі було слово вицвілими позолоченими літерами — SINGER.

— Це містер Боудітч вам приніс?