Дівчина вставила скляну трубу в жовте місиво й підняла вказівний палець до червоної плями — єдиного ґанджу на її прекрасній шкірі. Я побачив, що всі нігті, крім того єдиного, обрізані коротко. Вона встромила ніготь у пляму, і той зник. Вона потягла. Плоть розкрилась, і з неї ринула їй на підборіддя цівка крові. У пробиту дірочку дівчина вставила трубочку, і її щоки втягнулися, поки вона всмоктувала те, чим підживлювалася. Половина жовтої рідоти в маленькому глечику зникла, що для мене було б на один-єдиний ковток. Її горло зробило не один, а кілька рухів. Смак у місива, напевно, був так само огидний, як і вигляд, бо вона ковтала з помітним зусиллям. Потім витягла соломинку з розрізу, який був би трахеотомією, якби його виконали на горлі. Дірочка миттєво зникла, але пляма тепер здавалася ще сердитішою, ніж до того. Вона викрикувала прокляття її красі.
— Невже вам вистачило? — з жахом у голосі, неспроможний себе опанувати, спитав я. — Ви майже не пили.
Вона стомлено кивнула:
— Відкривати боляче, і смак неприємний, стільки років одне й те саме. Іноді мені здається, що краще померти від голоду. Але дехто занадто зрадіє.
Вона схилила голову ліворуч, у напрямку, звідки я прийшов, і в напрямку, де лежало місто.
— Співчуваю, — сказав я. — Якби я міг якось допомогти…
Вона з розумінням кивнула (авжеж, люди повинні бажати їй допомогти, вони радо битимуться за право бути першими в черзі) і знову зробила жест «намасте». А потім узяла серветку й промокнула цівку крові. Я чув про прокляття — у книжках із казками їх удосталь, — але вперше побачив прокляття в дії.
— Слідуй за його позначками, — сказала Фалада. — Не заблукай, бо нічні солдати тебе схоплять. І Радар. — Це слово, напевно, було важке для неї, бо прозвучало «Раяр», нагадавши захоплене Дорине вітання. — Гномон — на площі перед стадіоном, за палацом. Якщо діятимеш тихо і швидко, то, можливо, досягнеш своєї мети. Що ж до золота, про яке ти говориш, то воно всередині. Дістатися до нього буде стократ небезпечніше.
— Ліє, ви колись жили в тому палаці?
— Давно, — відповіла Фалада.
— Ви… — я примусив себе це промовити, хоча відповідь була очевидна. — Ви принцеса?
Вона похилила голову.
— Вона була, колись. — Тепер Лія називала себе — через Фаладу — в третій особі. — Найменшенька принцеса з усіх, бо було четверо старших сестер і двоє братів-принців. Її сестри мертві: Друзілла, Елена, Джойлін і Фалада, моя тезка. Роберт мертвий, бо вона бачила його нещасне розчавлене тіло. Елден, який завжди був добрий до неї, мертвий. Мати з батьком теж мертві. Мало хто вижив з рідні.
Я мовчав, намагаючись осягнути цю велетенську трагедію. Я втратив матір, і то вже було жахливо.
— Піди до хазяйчиного дядька. Він живе в цегляному будинку біля Приморської дороги. Він розповість більше. А тепер моя хазяйка дуже втомилася. Вона бажає тобі доброго дня й безпечної подорожі. Переночуй у Дори.
Я підвівся. Пляма сонця майже торкалася дерев.
— Хазяйка бажає тобі успіху. Каже, якщо ти омолодиш Адріанову собаку, як надієшся, то приводь її сюди, щоб хазяйка подивилася, як та танцює і бігає. Наче колись.
— Обов’язково. А можна ще одне питання?
Лія втомлено кивнула й підняла руку: «Кажи, але коротко».
З кишені я вийняв маленькі шкіряні черевички й показав Лії, а потім (почуваючись трохи дурним) — Фаладі, яка продемонструвала рівно нуль цікавості.
— Мені їх дала Дора, але я не знаю, що з ними робити.
Лія всміхнулася самими очима й погладила Фаладин ніс.
— Дорогою назад до Дориного будинку ти можеш зустріти мандрівників. Якщо будуть босі, то значить, віддали їй порване або зношене взуття на ремонт. Побачиш їхні босі ноги — дай їм ці символічні черевички. Далі по дорозі в
Я поміркував над цим.
— Дора ремонтує зношене взуття.
Лія кивнула.
— Потім босі люди йдуть до її брата, крамаря.
Лія кивнула.
— А коли зношене взуття відновлено, як я сподіваюся відновити Радар, Дора віддає його братові?
Лія кивнула.
— А брат продає?
Лія похитала головою.
— Чому ні? Крамниці зазвичай мають прибуток.
— Життя — це не лише прибутки, — сказала Фалада. — Хазяйка дуже втомлена, вона повинна відпочити.
Лія взяла мене за руку й стиснула її. Не казатиму, що я відчув.
Відпустивши мою руку, вона плеснула в долоні. Фалада побрела геть. З клуні вийшов сірий батрак і злегка поплескав кобилу по крижах. Та досить охоче пішла до клуні, а сірий чоловік крокував поряд.
Коли я озирнувся, біля мене стояла жінка, яка принесла пюре й лимонад. Вона мені кивнула і жестом показала на будинок і дорогу за ним. Аудієнція — а я не мав сумніву, що це саме вона була — скінчилася.
— До побачення, дякую вам, — сказав я.
Лія зробила жест «намасте», похилила голову і згорнула руки на фартусі. Служниця (чи, може, фрейліна) провела мене до дороги, метучи землю подолом довгої сірої сукні.
— Ви можете говорити? — спитав у неї я.
— Трохи, — хрипке квакання. — Боляче.