Якби Аллена запитали, чому він просльозився, він навряд чи відповів би. Чи його зворушила непохитна вірність Роллінза дружбі? Чи сліпа, великодушність його родичів, їхній мовчазний виклик примхливій байдужості світу білих, їхнє одностайне розуміння проблем свого найменшого сина і брата, – по суті, ще хлопчака, – і його оцінки того, що справедливе, а що ні? Стренд пригадав слова, сказані братом Роллінза: бігати й потіти перед фараонами… Він не знав, чи часто Роллінзи ходять до церкви, але їхній вчинок був християнським докором чоловікам
і жінкам, які сплять цієї ночі в затишних шкільних будиночках, людям, які ходять щовечора до каплиці, щоб славити милосердя й любов до ближнього. А також докором мстивому, могутньому чоловікові, що мешкає у величезному двоповерховому будинку на П'ятій авеню, з його дорогими картинами.
Коли Стренд повернувся до вітальні зі склянкою віскі для Роллінза, він уже прийняв рішення.
– Роллінзе, мені не до вподоби, що ніхто більше не прийшов на допомогу Ромеро, – сказав він, подаючи хлопцеві склянку. – Може, якби в нас був час, ми зібрали б трохи грошей у школі, хоч я в цьому й сумніваюсь. Але в нас немає часу. Вранці ти підеш зі мною до банку, і я дам тобі свої дві тисячі до твоїх десяти. Це, звісно, більше символічно, але й символи часом бувають потрібні. – Стренд пам'ятав, що на рахунку в нього лежить три тисячі доларів. Усе його багатство. Тих грошей йому вистачило б більш як на місяць. Цього року не буде різдвяних подарунків. Ну, то й не буде!
Роллінз запитливо подивився йому в окуляри.
– Амінь, – сказав він несподівано. – О котрій годині ви будете вільні, щоб піти в банк?
– Після сніданку.
– А ваші уроки?
–
– Форс… Як ви сказали?
– Воля божа… – відповів Стренд. – У довільному перекладі.
– Я не хочу, щоб Ромеро сидів у тій в'язниці жодну зайву хвилину.
– Він і не сидітиме. Але я ставлю одну умову: ніхто не повинен знати про мій внесок. А надто Ромеро.
Роллінз пильно глянув на Стренда й сказав:
– Я розумію.
Стренд сумнівався у тому, чи хлопець його розуміє. Він не розумів себе й сам.
– Ще одне, – мовив Стренд. – Гадаю, краще буде, коли ми поки що нічого не скажемо містерові Бебкоку. Він може подумати, що цього робити не варт, або почне наполягати на розмові з твоїми батьками…
– Ви хочете сказати, він мені не повірить? – насторожився Рол лінз.
– Може статися й таке. До того ж де певність, що його не примусили залишити Ромеро там, куди він потрапив? Гадаю, тобі краще зробити все самому. Прізвище адвоката – Холлінгзбі. Воно є в довіднику Хартфорда. Спершу я подзвоню йому вранці, щоб він був готовий тебе прийняти. Якщо виникнуть ускладнення, відразу повідом мене.
– Я не жду ніяких ускладнень, – сказав Роллінз, швидко допиваючи віскі. – Піду-но я спати. – І рушив до дверей.
– І ще одне, – мовив Стренд. Горло йому зсудомило, і він закашлявся. – Ти щось знаєш про листи, які нібито вкрали в Ромеро?
– Він мені не читав їх, містере Стренд, – відповів Роллінз. – І я не просив його цього робити. Ромеро їх тримав під замком. А інколи діставав і мовчки читав із якимсь чудним виразом на обличчі. Потім знов замикав.
– Ти не знаєш, від кого вони були?
– Судячи з його вигляду, мабуть, від дівчини, – засміявся Роллінз. – Одне я знаю напевне: ті листи були не від кредиторів. Принаймні він дорожив ними. Хочете, я спитаю в нього, від кого ті листи?
– Ні. Це не має значення. Гаразд, нехай тобі щастить! І подякуй від мене своїм родичам.
– Їх це втішить. Бо вони не в захваті, що я умовив їх видобути з гамана такі гроші. А мати з батьком узагалі були проти того, щоб я йшов сюди на футбольну стипендію. Та вони на боці Ромеро, і це найголовніше. – Він поплескав себе по відстовбурченій кишені. – Хочу переконатися, що гроші на місці, – сказав якось ніяково. – Вибачте що завдав вашому бару збитків. До завтрашнього ранку, сер!
Виходячи з квартири, Роллінз похитувався.
День був довгий. Вранці Стренд підвівся стомлений. Вночі він трохи подрімав, та вже о шостій прокинувся, щоб подзвонити до авіакомпанії «Ер Франс». Там сказали, що в Парижі туман і літаків не приймають, а Нью-Йоркський літак сів у Женеві й чекає, поки випогодиться. Через двадцять хвилин Стренд подзвонив знову, але нічого не змінилося. Потім, перед самим сніданком, він довідався, що літак Леслі сів уже в Ніцці. її подорож почалася невдало.
За сніданком Стренд сказав Бебкокові, що хоче пропустити перший урок. Він нічого не пояснив, і директор, здивовано глянувши на нього, підкреслено холодно мовив:
– Сподіваюся, невдовзі ми кінець кінцем повернемося до нормального розпорядку. – І відвернувся.
Дув поривчастий вітер, дорога до банку була довга. Стренд захекався й двічі просив Роллінза зупинитися, щоб перевести дух. Хлопець поглядав на нього з тривогою, так наче боявся, що він зараз упаде й не встане.
– У мого батька теж хворе серце, – сказав Роллінз. – Матері доводиться ходити з ним повільно.
– Звідки ти знаєш, що в мене хворе серце? – здивувався Стренд.
