– Спізнився на вісімнадцять років, – похмуро зауважив Роллінз. Потім його обличчя проясніло. – А в мене новини. Чистенькі!
Його слова насторожили Стренда.
– Які це «чистенькі»? – запитав він.
– Ні, я не обчистив банк, якщо ви боїтеся цього. Все законно. Абсолютно законно. – Роллінз дістав свого гаманця. Він був розпухлий. – Ось, – сказав він. – Десять тисяч доларів. Не фальшивих. Завтра вранці я піду до в'язниці, визволю Ромеро, і в мене ще залишаться гроші, щоб улаштувати тому нещасному здохляку такий обід, якого він зроду не бачив!
З того, як говорив Роллінз, Стренд здогадався, що склянка віскі, яку хлопець тримав у руці, була в нього цього вечора не перша.
– Похід до в'язниці нічого не дасть, – зітхнув Стренд. – Я певен, доведеться мати справу з безліччю формальностей. Насамперед треба попередити адвоката Ромеро. Про гроші. Це в тому разі, коли вони, як ти запевняєш, «чистенькі».
– Матір'ю присягаюся!
– Він і зробить усе як належить, – сказав Стренд, вдаючи, ніби знає закони, хоч насправді їх не знав. Однак він здогадувався, що коли чорний хлопець у футбольній куртці принесе десять тисяч доларів, то тяганина буде дуже довга, якщо не безнадійна. – Я скажу містерові Бебкоку, щоб подзвонив адвокатові. Бо сам не знаю, де його контора. Правду кажу. Не знаю навіть, де тепер Ромеро. Його, певне, перевели кудись-інде. До справжньої в'язниці.
– Усі в'язниці – справжні, містере Стренд, – сказав Роллінз.
– Ти відповіси на одне запитання?
– Та відповім, – неохоче озвався Роллінз.
– Де ти взяв гроші?
– Вам це неодмінно треба знати?
– Мені – ні. А ось адміністрація школи може поцікавитися.
Роллінз відпив ще віскі.
– Роздобув, – сказав він. – У друзів.
– У яких друзів?
– Не вірите мені? – ображено запитав Роллінз.
– Я – вірю. Але ж до цієї справи причетний не тільки я.
– Гаразд. Я розповів про все… – Роллінз наче завагався. – – У себе вдома, якщо вам так хочеться знати. Матері, батькові, братам. Ми живемо не на межі злиднів, містере Стренд. Не голодуємо, хоч на вигляд я мов скіпка… – Він посміхнувся. – Батько в мене – головний інженер, водоочисної станції, Один з братів має автомайстерню. Мати – старша медсестра реанімаційного, відділення лікарні. Другий брат – купує і продає земельні ділянки. Найстарший брат – заступник віце-президента одного Нью-Йоркського банку і грає на біржі. Він там свій чоловік. Ні, ми не злидарі, містере Стренд.
– Ти мене дивуєш, Роллінзе, – мовив Стренд. – Ти ніколи не казав мені про це й слова. Та й ніхто у школі не казав.
– Я не хотів, щоб цим скористалися проти мене, – відповів Роллінз, засміявшись. – Не хотів, щоб у школі мене вважали хитрішим, ніж я є насправді. Найстаршому моєму братові пропонували грати в «Нью-Йорк Нікерз», – це така баскетбольна команда, – а він відмонився. Не хочу, каже, заробляти собі на життя біганиною й потіти перед, натовпом, як раб фараонів, і щоб мені щоліта оперували коліна. Якби мої родичі дізналися, що я збираюся стати футболістом-професіоналом, то відцуралися б від мене, як від прокаженого. Всі вони книжкові хробаки, містере Стренд. Просто схибнуті на освіті і тільки й знають, що вчитись і вчити мене. Аж зло бере. – Він допив віскі. – У вас часом не лишилося ще цього питва в пляшці на кухні, містере Стренд?
– Ти хочеш сказати, що гроші тобі дали родичі?
– Позичили, містере. Стренд, – признався Роллінз. – Саме позичили.
– А що як Ромеро, коли ти визволиш його із в'язниці, втече?
. – Вони зроблять із мене опудало й почеплять на десять років на стіну – як трофей, – відповів Роллінз. – Та він не втече.
– Чому ти такий упевнений?
– Він мій друг. – Це було сказано дуже щиро. – В кожному разі я не думаю, що Ромеро дозволять залишитися тут, коли його випустять під заставу.
– Ти вгадав правильно, – відказав Стренд. – Його вже виключили зі школи.
– О, то вони не зважають на таку дрібницю, як те, що людина не винна, поки її не засуджено, чи не так?
– Ти їх звинувачуєш?
– Звичайно, – спокійно відповів Роллінз. – Я звинувачую всіх. Але Ромеро не втече. Не втече, коли знатиме, що це гроші мої. Та й куди йому, тікати? До родичів? Він навіть не знає, де вони. Брат пише, що розлучився і гайнув на захід. Невідомо, де ділися сестри, і мати теж виїхала хтозна-куди. Та байдуже – нікого з них він не хоче бачити. Я запропоную йому, щоб до суду він пожив у нашому домі. А від моїх братів не втече ніхто, навіть Ромеро, якщо вони візьмуться втримати його, на місці. То можна мені випити ще?
– Зараз принесу.
Коли Стренд узяв у Роллінза склянку і вийшов на кухню, то здивувався, відчувши в себе на очах сльози. Цього разу він приготував хлопцеві: міцніший напій. Свою склянку він надпив тільки наполовину. Востаннє Аллен прикладався до віскі тієї ночі, коли Леслі, повертаючись з Нью-Йорка, заблукала, і вдома з нею мало не сталася істерика. «Віскі здатне підтримувати в людині життя», – сказала вона тоді, Аллен це добре запам'ятав. Сьогодні він зайвий раз переконався, що це справді так.
