Явно бракувало центрального органу російської фізики на якійсь із світових мов. Радянські фізики не хотіли друкувати своїх праць російською, бо в той спосіб ізолювали себе від європейського та американського наукового життя. Слід зазначити, що фізики всього світу — це одна родина і що науковий поступ досягаєтся за рахунок інтенсивного обміну досягненнями. У Ленінграді, Пасадені, Кембриджі та Берліні люди працюють над однаковими проблемами. Кожне мале досягнення, здійснене тим чи іншим фізиком де-небудь у світі, після публікації його праці стає власністю цілого світу. Всі фізики світу знали німецьку та англійську, іноді французьку мови. Російської ж не знав ніхто. З цієї причини російські фізики публікували свої праці в англійських та німецьких часописах.
Я запропонував створити в Харкові центральний журнал російської фізики, котрий видавався б англійською та німецькою мовами.
Мої приятелі з інституту схвалили мою пропозицію. Я мав разом із Лейпунським викласти справу в Центральному комітеті в Москві. На той час я пробув у Росії всього декілька тижнів і ще не знав жодного слова російською. Бухарін прийняв нас дуже привітно. Олександр Ілліч виклав йому нашу справу. Тоді Бухарін звернувся до мене й заговорив російською. Тільки коли Лейпунський звернув його увагу на те, що я не розумію цієї мови, він перейшов спочатку на англійську, а потім на німецьку. Я подивувався тому, як добре він знав ці мови.
Бухарін на той час уже скінчив свою політичну кар’єру. Партія дала йому становище — як на його калібр — без значення. Він був керівником наукового сектора в Народному комісаріаті важкої промисловості. Адміністративна робота не дуже його захоплювала. Бухарін не був організатором, як П’ятаков. Був він мислителем і навіть артистом. Було для мене незрозумілим, як ця прекраснодушна людина могла витримати люту боротьбу, без якої ніхто не може дійти до керівного становища в партії. А перед цим Бухарін певний проміжок часу очолював партію разом із Сталіним. Поруч із ним він боровся проти опозиції Троцького і Зінов’єва. Після ліквідації троцькістської та зінов’євської опозиції, Сталін відсунув Бухаріна вбік. А до того часу Бухарін знаходився на другому місці в Радянському Союзі й на першому в Комінтерні. Після усунення Зінов’єва Бухаріна було обрано головою Комінтерну. Був він малий, делікатні риси його обличчя і спокійний, розважливий спосіб спілкування приваблювали до нього кожного, хто з ним розмовляв. Після декількох слів він погодився з моїм планом. Сів за письмовий стіл, написав листа до Центрального комітету і вручив його Лейпунському. Через два тижні Центральний комітет доручив нашому інституту видання журналу.
Я став його редактором.
Пізніше я декілька разів зустрічав Бухаріна в Народному комісаріаті. Коли наш інститут чогось потребував, він завжди охоче допомагав. Складалося враження, що в тому будинку, де бився пульс промисловості, він був приблудою. Якось я зайшов до його кабінету і побачив на мольберті краєвид. Бухарін запитав, чи подобається мені картина, яку він сам намалював. Наскільки я пам’ятаю, та картина разом з іншою була виставлена в московській галереї. Крім того, Бухарін займався літературною працею. Писав статті про Гете й Гейне. З часу усунення його від влади перестав друкувати економічні та політичні публікації. Пізніше він покинув Народний комісаріат і став головним редактором «Известий». Улітку 1936 року в час, коли розпочалися великі процеси, Бухарін перебував за кордоном. Наскільки я знаю, він шукав відпочинку на французькій Рів’єрі. Плачек зустрів його в Копенгагені й перекинувся з ним кількома словами. Зараз, коли я пишу ці рядки, то думаю про те, як сліпо ці люди йшли до власної біди. Бухарін повернувся до Радянського Союзу, хоча в той самий час Сталін уже розпочав всілякі приготування для знищення давнього опозиціонера. Кількома місяцями пізніше, після того, як Радек у процесі проти П’ятакова, будучи свідком, назвав Бухаріна керівником контрреволюційної організації, останнього було заарештовано. Весною 1938 року Бухарін, як і всі інші, пішов на смерть.
Він повинен був би знати Сталіна, бо був його приятелем і разом із ним в 1927 році громив опозицію Троцького і Зінов’єва. Чи сподівався він, що йому приписуватимуть такі злочини? Чи, може, зважав на сентименти свого старого приятеля? У московських партійних колах завжди розповідали про те, як то Сталін любив Бухаріна. Але диктатор не завагався принести його в жертву для зміцнення своєї влади.
