Думка про рисунки, які я свого часу переслав собі за кордон через секретну пошту, та яких, здається, не привіз назад, не полишала мене ні на хвилину. Де я їх подів? Кому я їх віддав після свого повернення до Радянського Союзу восени 1933 року? Чи, дійсно, залишив їх за кордоном? Я вже все забув і не міг відтворити тогочасних подій. Читач має зауважити, що, незважаючи на запевнення Рожанського, я все ще не міг повірити в те, що від мене свідомо вимагають фіктивних зізнань. Я вірив, що те, про що розповідав Рожанський, відповідало дійсності, але вірив не до кінця. Я знав, що невідомими мені методами лідерів опозиції було змушено на великих процесах до визнання вигаданих провин. Недостатьо було тих людей, чиї імена ввійшли в історію революції, просто знищити, як політичних противників Сталіна. Хотілося їх ще й дискредитувати в очах народних мас як німецьких та японських шпигунів. Сталін ніколи не досяг цієї мети. Величезна більшість російського люду не вірила в правдивість визнання ними своєї вини. Опріч того, звинувачених у великих процесах огорнула атмосфера зневаги. Що вони не були шпигунами — про це більшість знала. Вони лише піддалися тискові тирана і навіть не спробували замінити явну розправу використанням трибуни проти деспота. Людські маси не могли бачити, через які муки мали пройти ті люди, поки їх не було зломлено. Люди в Росії ще не знали, що всяка мужність має межі й що навіть старі революціонери були лише людьми.
Я бачив, що визнані опозиціонерами злочини були вигаданими байками. Але я не міг усе ще повірити в те, що подібні байки вигадувались для мільйонів незначних політичних в’язнів. Я не міг зрозуміти сенсу цієї акції. Люди, подібні мені, ні з якого боку не були небезпечними для режиму. Я був іноземцем. Якщо я був незручним, то мене можна було вислати з країни за два дні. Навіщо було обтяжувати апарат таким складним та довгим слідством? Ні, Рожанський не мав рації. Мабуть, таки були якісь реальні підозри стосовно мене. Але вони не роблять жодного натяку. Маю сам додуматись, звідки взялися підозри. Може, таки вся справа в тих кресленнях?
Чи не краще самому розповісти про цю справу слідчому? Було б дуже добре, якби моя здогадка виявилася слушною, то означало б, що вони не хочуть фіктивних зізнань. А якщо я помиляюсь, а слушність має Рожанський? У такому разі сам віддам себе в руки слідчого, бо сам дам йому чудовий матеріал.
Коли я озираюся назад, то дивуюся, як дуже я вже тоді заразився поширюваним НКВС психозом шпигуноманії. Боже мій, що то був за матеріал? Німці будували для нас азотне підприємство в Горлівці. Ми ж розбирали і фарбували обладнання. Креслення я забрав з собою за кордон, щоб проконсультуватись із знайомими фахівцями та дещо з’ясувати. Потім, скоріше за все, забув їх забрати. «Ну і що з того? — скаже кожна розважлива людина. — То ж ніякий не шпигунський матеріал! Не збирався ж ти передати німцям їхні власні креслення як російську державну таємницю? То було б нісенітницею». Незважаючи на це, цілих три роки я страшенно переживав з приводу тих рисунків, аж поки, нарешті, не пригадав куди я їх подів. (Пізніше я зустрів у в’язниці людей, які визнали значно дрібніші інциденти як шпигунство і були звинувачені та засуджені).
Я втратив будь-яку орієнтацію і сам уже не знав, чого хотів.
Зголоситися опозиціонером чи стати шпигуном? Хочуть вони примусити невинувату людину до неправдивих зізнань проти себе, чи все ж таки мають на увазі перевірити свої підозри стосовно сумнівної персони? Треба мовчати, аж доки не виясню, чого хоче слідство.
Треба терпіти.
У ті дні я втратив певність у собі. Безперервна агітація Рожанського, аби я врешті приніс собі полегшення, зменшувала мої сили опору. Слідчий посилював натиск. Я майже перестав спати. Тривалість допитів збільшилася до 18–20 годин на добу, завжди забираючи при цьому цілу ніч. А вдень не дозволялося лягати. Я міг сидіти на ліжку, але не міг спиратися на стіну. Якщо ж удавалося задрімати навсидячки, то мене негайно будили на черговий допит. Я мав враження, що наглядач спостерігав за мною через прозурку і завжди ловив ту хвилину, коли я починав дрімати. До того ж мені годинами доводилося чекати в передпокою слідчого на початок допиту. Рєзнікову дали новий кабінет, до якого треба було заходити через кімнату, у якій сиділи його заступники Шалит та Вайсбанд. Дискусії зі слідством припинилися. Часом вони обидва безугавно кричали на мене, аж голова мені розколювалася від болю. Я обмежувався односкладовим «так» чи «ні», частіше «ні», не роблячи спроби щось вияснити, чи пояснити. Відчував, що довго так не витримаю і з прикрістю бачив, що їхні претензії зростають. Може, Рожанський мав слушність. Можливо, я втратив час, і треба було кінчати раніше, доки не зажадали від мене зізнань у шпигунстві та диверсіях. Такі спроби вже робилися.
