Тиждень мене допитували, не даючи повернутися до камери. В перервах між допитами я мав перечікувати то в підвалі, то в лазні. Читач, котрий ніколи не був ув’язнений, можливо, не зрозуміє, що це значить бути відпущеним «додому». Пізніше я знаходився у в’язниці на Холодній Горі в жахливих умовах, коли в камері, площею 8 квадратних метрів, містилося 26–28 осіб, але навіть те жахливе помешкання в’язні називали «своєю домівкою». Бути викликаним на допит і не мати змоги повернутися після його закінчення до звиклого оточення було для кожного великим нещастям. Доводилося спати на голому цементі, не вистачало місця, щоб лягти навзнак, але чоловік любив те своє звикле місце і впадав у розпач, якщо не міг до нього повернутися.
Цілий тиждень мене вислуховували, а в неділю дозволили повернутися «додому». Рожанський був вражений, коли я зайшов до камери. Навіть Дейнін, з котрим я мав слабкий контакт, виявив свою симпатію. Вони відкладали для мене хліб, оскільки я продовжував отримувати свій раціон. Я ліг на ліжко, і наглядач дозволив мені виспатись.
Увечері Рожанський знову розпочав зі мною розмову. Цього разу він не був агресивним і не намагався прищепити мені свої політичні погляди. Він лише переконував мене в тому, що зараз найбільш підходящий час закінчувати.
— Ваша справа нагадує мені справу чеського робітника на прізвище Крофта. Він був заарештований у зв’язку з тяжкими звинуваченнями в шпигунстві. Я просидів разом із ним три тижні на Холодній Горі. Він був металургом на паровозобудівному заводі. Зрештою, він зізнався, що натворив щось із продукцією. Я мало розуміюся на техніці, аби міг це повторити. Звеліли йому потім підписати «двохсотку» й депортували. Під охороною його було доставлено на кордон у Шепетівку й там його було передано чеському консулу у Варшаві.
Можливо, що й стосовно вас є такі самі наміри.
— Що таке двохсотка?
— В українському карному кодексі є параграф 204, але в’язні звичайно азивають його скорочено: «двохсотка».
— Що той параграф означає?
— Він регулює процедуру закінчення слідства. Слідчий, згідно з цим параграфом, після закінчення останнього допиту забов’язаний показати вам весь наявний матеріал. А це ваші власні протоколи, протоколи очних ставок і зізнання свідків проти вас. А також інші доказові матеріали, висновки експертів і тому подібне. Мусите все це прочитати і маєте право внести до підсумкового протоколу свої зауваження. Той підсумковий протокол зазвичай називають «двохсоткою ».
Я задумався на деякий час. Щось у його розповіді викликало мою недовіру, але я був занадто неуважним, щоб розібратися у своїх враженнях. Рожанський продовжував далі:
— Мусите зрозуміти, Олександре Семеновичу, що коли навіть НКВС хоче когось звільнити чи депортувати, вимагає визнання якоїсь малої вини. Ці люди не можуть визнати, що заарештували невинуватого. Якщо ж ця людина є іноземцем, то це може стати причиною дипломатичного протесту або навіть скарги про відшкодування.
НКВС убезпечує себе від того протокольним визнанням вини.
Очевидно, на той час моє сприйняття ослабло. В іншому разі, мали б виникнути підозри: звідки Рожанський міг так докладно знати справу Крофти? Як він міг бачити, що було в Шепетівці? Я пізніше чував про такі депортації. Поширювалися також чутки про дипломатичні втручання. І завжди то були вигадки. Але люди, які їх повторювали, стверджували, що мають відомості з перших рук.
До розмови встряв Дейнін. Він також не бачив жодного іншого для мене виходу, як тільки поступитися. Обидва всебічно обговорили мою справу. Я ж, тим часом, апатично сидів у кутку. Думка про наступний допит жахала мене, і я вже був на порозі капітуляції.
Я й досі пам’ятаю психічний процес, який передував моєму зламу. Я хотів піти на компроміс із слідчим, але мені важко було подолати звичку, що виробилася протягом багатьох років, коли я вважав свою особисту гідність вищу за все, що є на світі. В той момент агітація Рожанського падала на підготовлений ґрунт. Я шукав психологічного виправдання для своєї слабкості і знайшов її в думці про підпорядкування партійній дисціпліні. Але я не міг себе умовити.
Єдиним мотивом, що спонукав мене до капітуляції, був виключно страх перед наслідками, до яких могло призвести продовження опору. Перейняття від Рожанського думки про партійний обов’язок, дисципліну та вірність справі революції служило лише засобом виправдання перед самим собою власної слабкості й мало в собі щось заспокійливе для моїх пошарпаних нервів. У такій спосіб, у заляканого єретика з’являвся спокій, коли він повертався в лоно церкви.
Я вирішив стати на шлях капітуляції.
Наступного вечора мене викликав Рєзніков. Я почав:
— Громадянине слідчий, якщо це потрібно для революції, я готовий підписати все, чого від мене хочете.
— Що ви хочете цим сказати? Я не розумію вас.
— Пишіть що хочете, я підпишу.
— Що!? То ви, під кінець, ще й стали провокатором? Чи хочете запротоколювати якісь байки? Це ж чистісінька провокація. Маєте зізнаватися лише в правді. Мені не треба ніякої брехні!
Я нічого не розумів.
