— Артур Кестлер був колись лівобуржуазним журналістом і під моїм впливом зблизився з партією. Деякий час він був моїм гостем у Харкові й писав книжки про Радянський Союз.
…З Артуром Кестлером я познайомився на початку 1931 року в будинку моєї колишньої дружини в товаристві лівих інтелектуалів.
Кількома днями пізніше я зустрів його на Курфюстендам. Він підійшов до мене:
— Пане інженере, я довідався, що ви є членом комуністичної партії. Я прагну вступити до цієї партії і хотів би з вами про це поговорити.
Я здивувався. Кестлер був відомий, як співробітник видавництва Улштейна. У своїй журналістській діяльності він ніколи не виявляв жодних революційних симпатій.
— Я хочу влаштуватися робітником на якийсь великий завод, — вів він далі. — Думаю, що не можна стати комуністом, не познайомившись докладно з життям робітників.
Я відповів:
— Але який це має для вас сенс, пане Кестлере? Напевно, ви не зможете стати кваліфікованим робітником, а партії краще зможете послугувати на своєму звиклому місці.
Кестлер тоді ще не був великим письменником, але вже був блискучим журналістом з усіма рисами, притаманними кращим представникам цієї професії. Симпатію викликали, перш за все, його живий темперамент та відвага. Він літав дирижаблем до Північного полюсу й підніс там прапор своєї газети. Коли де Бройль, великий французький фізик, отримав Нобелівську премію, Кестлер довідався про це раніше за лауреата. Він першим повідомив його про премію і в нагороду отримав інтерв’ю з ученим. Тим інтерв’ю він започаткував ланцюг популярних природознавчих публікацій, які прославили його ім’я в Німеччині. Під час громадянської війни в Іспанії, як я про це довідався з газет набагато пізніше, Кестлер подався до самого лев’ячого лігва й оприлюднив факти доставки зброї та людей генералові Франко від німецьких та італійських фашистів.
У Малазії він потрапив до рук військ генерала Франко і мав заплатити життям за сміливість. Лише в останню мить його врятувало втручання англійських парламентаріїв.
Улітку 1932 року Артур Кестлер приїхав до мене в Харків. Був він тоді вже членом Німецької комуністичної партії. Нас дуже тішило його товариство. В наше життя, присвячене виключно науці, він завжди вносив урізноманітнення.
Розпочалася зима, найтяжча з часів закінчення громадянської війни. Кестлер був у розпачі. Харківська електростанція раз за разом вимикала напругу. Потім почала подавати напругу лише вдень і то впродовж всього двох годин і, за кожним разом, в інший район міста. Що найгірше, ніколи не було відомо, коли з’явиться світло — вночі, вдень чи в сутінки.
Кестлер лаявся: «Найбільше обурює мене брехня преси. Понавидумували слів, які мають приховати найгіршу правду. Говорять про труднощі в постачанні енергії. Чого не сказати просто: «В Харкові взимку електропостачання обмежується двома годинами, які припадають саме на полудень». Кажуть про «труднощі в постачанні продуктів харчування». Належало би сказати просто: «Люди на селі вже три місяці не мають чого їсти й від того мруть як мухи». Казав, що ніде в світі не було катастрофи голоду такого масштабу. А ці ошуканці кричать про «труднощі з постачанням продуктів харчування».
Коли я тепер це пригадую, одне не сходить у мене з думки. Ніхто з нас не дав себе ошукати. Ми бачили, що робиться в країні, але мали це за втрати перехідного періоду. Переможе соціалізм, повернуться свобода і добробут. Ми бачили, що катастрофа була викликана хибною політикою Сталіна. Але ніхто не думав про його усунення, а тим паче про притягнення його до відповідальності. То, власне, було неможливим без політичної революції. Політична ж революція в такий момент могла привести до влади білу контрреволюцію при підтримці голодних селян. З’ясування стосунків зі Сталіним не повинно загрожувати безпеці революційної держави. Пам’ятаючи це, ми вважали, що в цих умовах жодна опозиція чи навіть найскромніша критика була неможливою. Можна було лише чекати й жити надією.
Кестлер усе це добре розумів. Незважаючи на свій критичний настрій, він писав книжки під назвою: «Країна Рад в очах буржуазії», в якій ішлося лише про політичні сторони будівництва соціалізму.
29 січня 1933 року в неділю ополудні ми втрьох разом із професором Шубниковим грали в карти. Шубников був відомий своєю флегматичністю. Ми вже кілька годин сиділи при картах, коли він нарешті зауважив:
— Цікаво. Рейхстаг горить.
Кестлер звернувся до нього:
— Шубников, про що ви говорите?
— Про німецький рейхстаг у Берліні.
— Так, але що діється з тим рейхстагом?
— Горить, — он радіо передає, — бо ще з ночі був підпалений.
Ми обидва зірвалися на ноги.
— Шубников, чи ви не збожеволіли? Сидите тут уже понад три години й досі нічого не сказали! Чи не розумієте, що це значить?
Обидва ми відразу зрозуміли, що той підпал був сигналом до фашистського перевороту в Німеччині.
Кестлер ще перебував у нас кілька місяців, він закінчив писати свою книжку й виїхав до Парижа. Я провів його до вокзалу й досі чую його докір:
— Алексе, чи пам’ятаєш сказані тобою слова, коли рушав потяг?
— Ні, вже не пам’ятаю.
