— А якщо ви хочете правду, громадянине слідчий, то я не робив нічого проти Радянського Союзу.
— Пашел к ебаной матери, сучий ти сину. Думав, що нарешті набрався розуму і скапітулював перед радянською владою, а ти тільки хочеш провокувати. Але ми доберемось до тебе.
Він перервав допит.
Рожанський розсердився, коли я розповів йому про те, що сталося.
— Ви з глузду з’їхали, Олександре Семеновичу? Як ви могли тільки подумати, що Рєзніков прийме зізнання, про які ви самі застерігаєте, що то байки. Люди хочуть байок, але ніколи в тому не зізнаються, навіть самі перед собою. Слідчий, який хоч перед одним із своїх колег підкреслить фіктивний характер усіх цих зізнань, наступного ж дня буде розстріляний як контрреволюціонер. Усі грають ролі як у театрі. Чи пам’ятаєте казку Андерсена про голого короля?
Кожен у ній поводить себе так, буцімто бачить чудові шати, бо не хоче, щоб його мали за дурня. Тут же всі вдають, що вірять брехні власного виготовлення, бо не хочуть бути розстріляними. Зрозумійте ж це нарешті Олександре Семеновичу! Ви маєте скласти свої зізнання в такий спосіб, неначе самі в них вірите. В іншому разі це вам не вдасться.
Я все ще не йняв йому віри. Ніяк не міг повірити в те, що політичний апарат величезної держави керується принципи суцільної брехні.
Мені було сумно з того, що не вдалося скінчити справу. А з іншого боку, я знов набрався духу. Якщо вони дійсно дошукуються правди, то моя невинуватість колись стане явною і мене випустять. Мої думки знову повернулися до креслень. Можливо, в них і була причина всього нещастя, і я повинен, нарешті, все розповісти? Хотів запитати про це Рожанського, але мене стримали від того рештки недовіри.
Наступного дня Рожанського викликали на допит. Для нас і для нього це була несподіванкою. Його слідство було закінчене. Вже півроку минуло, як він підписав «двохсотку» і чекав на суд чи адміністративну висилку. Через годину він повернувся. Ми були заінтриговані, але він говорив мало.
— Треба було підтвердити зізнання одного товариша з Москви.
Йшлося про розмову в 1931 році. Та справа не стосується мене безпосередньо.
Тієї ночі Рожанський був особливо настирливим. Радив мені, як досягти порозуміння із слідчим. Але я був такий вимучений, що не відповідав йому.
Увечері під час допиту Рєзніков знову скерував розмову на моїх колег в інституті. Він формулював мої зізнання в такий спосіб, щоб вони набрали антирадянською забарвлення. Я підписав, але все ще з застереженням. Так, наприклад: «Якщо так дивитися на справу, то можна розглядати ставлення Лейпунського до мене як ворожі до партії та радянської влади». Рєзніков пізніше викреслив це застереження. Характеристика ж залишилась. То був мій первородний гріх.
Потім розмова перейшла на конфлікт в інституті.
— Чи визнаєте, що підбурювали людей проти військової тематики?
Я мовчав. Хоч я й прийшов з метою визнати свою фіктивну провину, але коли до цього дійшло, усе в мені запротестувало. Язик перестав підкорятися мені. Рєзніков підвищив голос:
— Вайсберг, встаньте! — узяв мій стілець й перетягнув його на три метри ближче до дверей. — Тепер сідайте, я більше не казатиму нічого. Даю вам три хвилини часу. — Він витяг з кишені годинника й поклав його на столі. — Через три хвилини мусите скласти зізнання своїми словами, без моєї допомоги.
Я корчився від внутрішнього болю, але нічого не міг вдіяти. Якби він поклав переді мною готовий протокол, я підписав би його без читання, але визнавати слово за словом у злочинах, яких я ніколи не здійснював, буде понад моїх сил, слова застрягнуть у горлі. Секунди збігали. Рєзніков підніс годинник угору:
— Лишилось 15 секунд!
Я не стримався:
— Громадянине Рєзніков, усе це є чистим безглуздям. Я завжди був патріотом Радянського Союзу і радів кожному успіхові країни.
Навіщо я мав організовувати змову проти армії? Червона армія була для мене символом революції. Я завжди пишався нею. Коли я бачив крокуючих вулицею солдатів з піснею на вустах, серце мені починало битися швидше. Чого ви хочете від мене? Не можете повірити, що я нічого не планував проти армії?
Рєзніков встав. Почав поволі наближатися до мене. Витяг револьвера.
— Так ось ти який. Хочеш водити нас за ніс. Ти, блазню, фашистський брехун! Ти, курво, платний найманцю! Це вже кінець. Завтра ми заговоримо з тобою інакше. Ми переламаємо тобі всі кості.
Наказав мене спровадити. Я прийшов до камери й упав напівмертвий.
Дивна річ, але слідчий на декілька днів полишив мене в спокої, і я почав приходити до тями. Рожанський був сердитий на мене з приводу мого стану. Зненацька він почав говорити зовсім на іншу тему. Запитав:
— Що ви насправді сказали тоді в німецькому робітничому клубові?
— Ви маєте на увазі 5 березня 1933 року?
— Так.
— Було це ввечері після виборів до рейхстагу. Комуністи отримали 5 мільйонів голосів; вони втратили мільйон, але, зважаючи на те, що Гітлер уже був при владі, то був непоганий результат. Мене було запрошено виголосити промову в німецькому робітничому клубі. Зі мною пішов Артур Кестлер.
— Xто такий той Артур Кестлер?
