Його відповідь була для мене доказом. Я подумав, що він хоче утримати здобич і першим поінформувати слідчого, аби собі приписати заслугу мого викриття. Я підвівся й почав ходити, аби погамувати свої почуття. О 6 годині принесли вечерю. Я напружено спостерігав обох: наглядача й Рожанського. Мені здалося, що Рожанський зробив якийсь знак наглядачеві, але, можливо, то був лише наслідок мого нервового збудження. Однак, того самого вечора Рожанського було викликано ще раз. То вже не могло бути випадковістю. Я не спав цілу ніч.
Наступного дня обидва зауважили в мені зміни. Дейнін відверто спитав, у чому річ. Рожанський мовчав. Він відчував, що я його розгадав. Я чекав наступного допиту, бо вирішив одразу розповісти слідчому про все, аби його роззброїти.
Опівночі мене було викликано до Рєзнікова:
— Надумали нарешті, Олександре Семеновичу?
— Громадянине слідчий, я маю вам дещо розповісти, що само по собі не має значення, але, можливо, то є причиною вашої до мене недовіри.
Не встиг я ще розповісти, як Рєзніков перебив мене:
— Ту справу я знаю вже чотири роки. Все це записано в наших документах. Маєте значно більше на своєму сумлінні.
— Не маю нічого на сумлінні, і в цій справі також моє сумління чисте.
Рєзніков закричав:
— Де 150 креслень? Кому їх спровадили? Скільки за це отримали? Чи зробили це з чисто ідеологічних міркувань, чи з ненависті до Радянської влади?
Я поволі відповів:
— Громадянине слідчий, ваш Рожанський поганий шпигун.
Копій було не 150, а лише 85. Я це встругнув, аби його викрити.
Рєзніков зірвався, на хвилину прикипів до паперів, потім рушив в моєму напрямку. Я не злякався.
— Ти, бандюго! Ти, професійний шпигуне й провокаторе, хочеш провокувати радянську владу? Розчавимо тебе, як отруйну гадюку!
Він задзвонив до солдата і продовжував на мене кричати, аж поки той не з’явився. Тоді він почав кричати до нього:
— Забери цю гадюку, щоб не отруювала нам повітря! — А потім до мене: — На ранок начальник вирішить твою справу. Вранці будемо вже з тобою кінчати!
Напівнепритомний, я поплентався за солдатом.
Мені важко відтворити події двох наступних тижнів. Я вичерпався нервово до такої міри, якої раніше не міг навіть собі уявити.
Знаходився в стані цілковитого психічного розладу. Не був годен ні до чого, що вимагало навіть найменшої зосередженості. Коли хотів узяти до рук щось, що лежало біля мене на ліжку, моя рука починала обмацувати спершу зліва, потім справа, поки, нарешті, не знаходила те, що треба. Мій мозок став непридатним для керування органами тіла. Коліна перестали мене слухатись; коли мав намір ходити — заточувався і колеги повинні були мене підхоплювати. В’язні завжди знаходяться в стані великого сексуального збудження. Зі мною діялося щось протилежне. Я відчував, що остаточно втратив чоловічу силу. Не міг навіть їсти. Не торкався ні супу, ні хліба. Приносили мені з дому передачі. Керівництво в’язниці і слідчий дозволили навіть солодощі. Але ніщо не могло викликати мого апетиту. Мої думки втратили силу, вони безладно блукали навколо наміченого пункту, але не були придатні до аналізування фактичного стану крок за кроком, а тим паче до розумних проявів. Я знаходився в стані максимальної декомпресії. Зосередження всіх актів людської свідомості на єдиному вогнищі, яке в нормальному стані зветься «Я», зникло.
Не стало вже людської особистості, зникла цілісність психіки, а лише окремі її прояви, вже не керовані з єдиного центру.
Перші два дні я сидів або лежав у повній апатії. Ні з ким не розмовляв. На третій день було забрано Дейніна. Залишився один Рожанський.
Він піклувався про мене так, як мати піклується про дитину.
Ми уникали зустрічатися поглядами. Нарешті, я зібрався з духом і сказав йому все, що про нього думав. Спочатку він заперечував, що видав мене. Потім ударив себе в груди, розправив плечі й закричав: «Вважаю своїм обов’язком допомагати НКВС! Я пишаюсь своїм вчинком!» То було опосередковане визнання, я більше його не зачіпав.
Перебував я у стані безмежного розпачу. Пізніше я проаналізував свій стан і причини нервового шоку. Попри все, Рожанський не видав нічого такого, що могло б мені загрожувати. То звідки ж розпач? Причини були очевидні:
Три місяці я жив у глибокому переконанні, що моя невинуватість буде визнана, й тоді мене випустять. Та надія надавала мені сили для опору. Справа з Рожанським переконала мене, що слідчому правда не була потрібна, він хотів фіктивних самозвинувачень. Але якщо це так, то я пропав. Ніколи не випустять за кордон людину, яка стільки всього бачила. Тому почуття приреченості паралізувало мене цілковито. З жахом я думав про відновлення слідства. Я ні в чому не зізнався, все відкинув, але був переконаний, що на найближчому допиті втрачу розум. Дяка Богові, що на деякий час мене полишили в спокої. Я мав враження, що за мною слідкували через охоронця, через лікаря, через Рожанського і рахувалися з моїм станом. Через півроку, коли почалися масові арешти, не було вже часу на такі тонкощі, але в той час я ще мав для них якесь значення.
