Ці слова він промимрив сам до себе, і мені здалося нетактовним просити пояснень. Коли я спостерігав за ним того тижня, мені часто спадали на думку постаті народників, знані з повісті «Полум’я» польського соціаліста Брожовського — Желябов і Перовська, Соловйов і Бабушкін — усі ці звитяжці революції, які посіли своє місце в революційному русі проти царського самодержавства. Рожанський добре б до них пасував. Він сам часто розповідав мені про Нечаєва, який у найглибшому льоху Петропавловської фортеці викликав страх у наглядачів. Рожанський розповідав:
Той Нечаєв був роздвоєною особистістю. Одні мали його за звичайного вбивцю, який звелів убити товариша по боротьбі як провокатора «охраники», лише за те, що той став йому в партії на заваді.
Інші ж вважали його за витриманого, послідовного, але холодного, як революційна крига, що поклав себе самого і своїх приятелів на вівтар чистої ідеї боротьби за свободу. Багато місяців Нечаєв просидів у Петропавлівській фортеці прикутим до стіни. Тяжкі ланцюги пов’їдалися йому в руки й ноги, та в нього лишилося досить сили для того, щоб психічно тероризувати вартових. Вони вірили в його місію, вірили, що він має посісти царський трон і вшановували його як святого.
У розмовах з Рожанським я довідався про невідомі мені сторінки російської історії. Він висвітлив мені в новому світлі постать Івана Грозного. Раз за разом, не говорячи про це прямо, він порівнював його зі Сталіним. Можливо лише раз мовив прямо:
Він стоїть між Робесп’єром та Іваном Грозним. Він тримає свою державу жорстокістю і, водночас, мурує підмурки майбутнього.
Його лояльність до диктаторського режиму проявлялася навіть у дрібницях. Інтелектуалів взагалі важко втримувати в межах дисципліни. Рожанський же був найбільш дисциплінованим в’язнем серед усіх, кого я знав. З цього приводу часто доходило між нами до спалахів. Він сердився, коли я недбало застеляв ліжко, не був вчасно готовий до прогулянки чи креслив обчислення на стіні. Наглядач був для нього все одно що представник революційної держави.
Незважаючи на ті дрібні конфлікти, ми з Рожанським зближалися все дужче. Єдине, що нас розділяло, — це була таємниця, яку я не відкривав слідчому: історія з кресленнями.
Якось Рожанського викликали до слідчого. Через пару годин він повернувся сірий як попіл, руки його тремтіли.
— О Боже, що з вами?
Він не відповів. Упав на ліжко обличчям у подушку. Його тіло конвульсивно здригалося. Мені було його дуже шкода. Я відчув до нього глибоку ніжність. Присів біля нього, обійняв.
— Що з вами, Якове Єфремовичу? Ради Бога, що сталося?
— Не питайте. Я вважав, що вже все позаду, що мої страждання скінчилися, бо вже все попідписував, а тепер вони чіпляються з новою справою. Якась група в Москві назвала моє прізвище і слідство починається спочатку. Я вже зовсім вибився із сил, Олександре Семеновичу. Гляньте на мене. Я вже не людина.
— Але ж, Рожанський, не впадайте в розпач, все ще поміняється.
Він раптом змінив тему розмови:
— Навіщо співається в «Інтернаціоналі»: «Ніхто не дасть нам визволення, ні Бог, ні цар і не герой»!? А наші газети примушують нас щогодинно до уславлення героя.
Це питання видалося мені небезпечним.
— Рожанський, у пісні маються на увазі не герої взагалі, а лише ті, хто вийшов із революційного класу і яких той клас вибрав собі вождями.
Рожанський відповів відсторонено:
— Бачу, що й ви говорите так, як і всі інші. Добре вас тут вишколили. Знаєте, що треба говорити.
Мені стало трохи соромно за свою тактовну обережність. У цю мить зникли рештки недовіри до мого товариша. Дейніна на той час не було в камері. Його було викликано до слідчого, і я відважився:
— Рожанський, я досі приховував від вас одну справу, яка мене дуже пригнічує. Я, дійсно, невинуватий, але є підстави для мого звинувачення.
Я розповів йому історію креслень. Він підвівся і слухав мене з величезною увагою. Коли я вже мав розповісти про те, що, ймовірно, забув креслення у Відні в помешканні моїх родичів його очі тріумфуюче зблиснули. Слова застрягли мені в горлі. Тієї миті на мене зійшло просвітлення: ЦЯ ЛЮДИНА — ЗАПРОДАНЕЦЬ. Я продовжував щось говорити без зв’язку з попереднім. Мене немов розбив параліч. Говорячи, я з тривогою думав: «Що буде, коли він мене зрадить?! Як мені зректися сказаного, чи хоч пояснити?» — Скільки було тих креслень, Олександре Семеновичу? — запитав Рожанський.
Блискавично майнула думка дати йому невірну відповідь.
— Було їх 150 аркушів.
Насправді ж їх було лише 85. Ця дрібниця допомогла мені пізніше викрити Рожанського.
Починаючи від цієї хвилини я намагався гарячково реєструвати в мозку кожну дрібницю, аби віднайти підтвердження своєї підозри.
Я запитав Рожанського:
— Порадьте мені, Якове Єфремовичу, чи маю розповісти всю цю історію слідчому? Насправді, то є дурниця й мене немає в чому звинувачувати.
— Ваш обов’язок — повідомити про все слідчому. Але не сьогодні, подумайте ще день, як краще це йому подати.
