Пригадуючи ті події, я не можу зрозуміти свого ставлення до Рожанського. Я бачив, що цей чоловік мене зрадив, що своєю диявольською грою спонукав мене до зізнання, кинувши на мене всю силу свого впливу, аби паралізувати мою волю і зробити мене нещасним. Але, незважаючи на це, я просто не міг без нього жити. Мене дуже турбувала думка про те, що його можуть від мене забрати. Одного дня його таки було забрано з речами.
Я був у розпачі й викликав лікаря.
— Громадянине лікарю, згляньтеся на мене. В моєму теперішньому стані я не можу бути один. Якщо полишите мене одного, я покінчу з собою.
— Це від мене не залежить, це справа слідчого. Я можу лише дати вам лікарську допомогу. Заспокойтеся, нарешті.
— Це саме те, чого я не можу зробити. Я не витримаю самотності, я прошу повідомити про це слідчого.
Лікар був розсудливий і очевидно зробив те, що я його просив.
Через півгодини зайшло двоє наглядачів. Вони звеліли мені роздягтися і дуже ретельно перетрусили всі мої речі, шукаючи твердих предметів та всього того, з чого можна було б зсукати мотузок. Наглядач заглядав до мене у прозурку через кожні п’ять хвилин. А надвечір повернувся Рожанський. Мені його повернули. Я дуже стискав його в обіймах, коли він з’явився.
Незважаючи на те, що він мені зробив, я не почував до нього злості. Мені було його просто жаль. Я думав про те, через які випробування він мав пройти, щоб дійти до такого життя. Дивився на його запале обличчя і схудлі руки. То вже не людина, що має фізичну силу для подальшої боротьби. Якщо він хотів далі жити, то мусив іти шляхом найменшого опору і слухатися енкаведистів. Що вони могли йому за це дати? Може, трохи їжі, може, курива. Рожанський завжди мав цигарки. Палив їх одну за другою. Дуже нервував, коли йому їх бракувало. Він не отримував посилок з дому, бо не мав нікого, хто турбувався б про його долю. І, попри те, отримував раз на тиждень велику кількість цигарок від чоловіка, що розносив посилки. Тепер я звернув на це увагу. Раніше я цього не помічав.
Мій стан поволі поліпшувався, але я все ще не міг спати. Раніше ніч була для мене визволенням, тепер же без жаху не міг думати про її наближення. Рожанський дбав про мене і робив те з симпатією та співчуттям. Так лицедіяти не міг навіть він. Коли я не міг заснути, він приходив до мене, сідав на край ліжка і підіймав мені настрій.
Його близькість заспокоювала мене. Він робив усе, аби я заснув. Ми вже не говорили про його зраду, не говорили й про слідство. Він робив усе, щоб змалювати моє майбутнє в рожевих барвах — і, з часом, йому це вдалося.
Той стан речей тривав майже два тижні. Потім до мене повернулася жадоба життя. Якось я відчув, що в камері спекотно і висловив бажання знов ходити на прогулянку. Наступного дня прийшов комендант в’язниці й наказав збиратися.
— Рожанський, куди мене забирають?
— Думаю, що до Холодногірської в’язниці. Бувайте, Олександре Семеновичу. Вибачте мені все, що вчинив. Вірте мені, що ви мені дуже сподобалися.
Я обійняв його. Прийшов вартовий, щоб мене забрати.
Внизу мені видали з камери зберігання мої речі і всадовили до в’язничної машини. Я був сам. Навпроти мене сів озброєний гебіст, який не відповідав на мої питання. Через десять хвилин ми вже заїжджали на територію Холодногірської в’язниці, — центральної в’язниці Харківської області.
…Через два роки я довідався, що Дейнін також був провокатором.
Холодногірська в’язниця знаходиться на околиці Харкова.
Я проїжджав повз неї мало не щодня по дорозі на роботу до дослідної станції. Ззовні завжди можна було бачити в’язнів, які попритулялися до заґратованих вікон. Вони здавалися мені напівлюдьми, і я здригався, коли їх бачив. Тепер я вже не можу пригадати, які почуття тоді володіли мною, — напівприхованого страху чи сорому за те, що це коїться в країні соціалізму. У всякому разі, я завжди радів, коли авто проїжджало повз в’язницю й минала потреба відводити очі.
В’язниця була стара, побудована ще за царату. Наш фургон спочатку поминув металеву браму, потім ми вийшли й наблизились до невеликих дверей. Вартовий, який стояв біля них, перевіривши документи, впустив нас усередину. Мій ескорт відвів мене, як я довідався про те пізніше, в другий блок Т-подібної чотириповерхової будівлі. Уздовж вертикалі літери Т будівля мала п’ятдесят малих камер, у той час як у горизонтальній її частині розміщувалися двадцять великих. Мене ввели до малої камери розміром приблизно 2 на 4 метри. Здається, то була камера під номером 37. За царату вона використовувалась як одиночка, але тепер була облаштована трьома місцями для спання. До однієї з стін було прикріплено два відкидних ліжка, котрі вдень підіймалися. Ще одне таке ліжко знаходилося біля протилежної стіни. Коли ліжка опускалися, між ними залишався прохід завширшки 30 сантиметрів. Вікно розміром у квадратний метр знаходилось так високо, що виглянути в нього я міг тільки вхопившись за ґрати та підтягнувшись на руках або підставивши стільця. У камері були невеликий стіл та два стільці.
