Він почав безупинно викрикувати одні й ті ж самі питання. Спочатку я давав йому одні й ті ж самі відповіді. Зрештою, я зовсім перестав відповідати, сподіваючись, що він також припинить кричати, але помилився. Рєзніков мав потужний голос і безперервно вигукував на мою адресу брудні лайки. Минуло не менше чотирьох годин, доки він трохи вгамувався:
— Я більш не маю часу для тебе.
Я висловив свій жаль з цього приводу, а він додав:
— Товариш Вайсбанд продовжить допит.
Моє серце защеміло, незважаючи на те, що це був найменш агресивний серед помічників Рєзнікова. Вайсбанд почав свій допит батьківською порадою бути слухняним і зізнатися: це допоможе уникнути багатьох прикрощів. Коли ж він побачив, що його слова не дають бажаного ефекту, то облишив свої поради. Час від часу Вайсбанд запитував то про те, то про се. Я щось відповідав, а він тим часом читав газету або перегортав справи. Потім запитав, чи дійсно я збирався висадити в повітря Харківський тракторний завод. При цьому голос його був таким байдужим, немов він питав мене про плани щодо чергової відпустки.
«Допит» тягнувся далі. Настала ніч. Я був дуже стомлений. «Напевне вони скоро скінчать і відправлять мене «додому», — думав я.
Але помилився. О десятій Вайсбанд передав мене іншому помічникові — Шалиту. Це був молодик віком ледь за двадцять і такий худий, що здавався хлопчиськом. Під час поневірянь по тюрмах довелось мені бачити багато слідчих, але ніхто з них не викликав такої моєї ненависті, як той Шалит. Будучи марксистом, я завжди намагався аналізувати процеси об’єктивно та виявляти причини тієї чи іншої поведінки дійових осіб. Я добре розумів, що всі ці слідчі є просто маленькими зубчиками у велетенській машині поневолення. Я знав, що їх підганяють і що вони мають підганяти інших, щоб самим утриматися. Моє розуміння ситуації якось пригальмовувало мою негативну реакцію на дії слідчих. Усю мою ненависть я намагався зосередити на головній пружині цього диявольського механізму — на самому деспоті та його найближчому помічникові Єжові — керівникові ДПУ. Коли я подумки повертаюся назад, то не відчуваю ненависті до своїх слідчих. До деяких із них, наприклад, до Азака та Торнуєва я навіть відчуваю щось подібне до симпатії. Але Шалит — виняток.
Цей безжальний і безсердечний кар’єрист мав дуже малий чин, щось на кшталт сержанта, але амбіцій мав набагато більше. Щаблями, якими він мав дертися вгору, були тіла й душі в’язнів, довірених його владі. На відміну від інших слідчих, Шалит сприймав свою роботу серйозно. Він уважно читав газети і дуже добре знав, що контрреволюційне підпілля було вкрай потрібне в поточний момент, особливо після чергової промови Сталіна або Єжова. Я не був певен, чи він був настільки дурним, щоб вірити в ті звинувачення, які сам висував проти своїх в’язнів, але переслідував він їх із жахливою впертістю та логікою. Навіть Рєзніков був трохи людянішим і іноді дозволяв собі перервати допит жартом, але Шалит не робив цього ніколи.
Рєзніков, бувало, виявляв симпатію до підслідного, Шалит же — ніколи. Він ненавидів в’язнів, бо вони чинили йому опір і не погоджувалися одразу з тим, що він від них вимагав. Кожне бажане для себе зізнання він сприймав як бойовий індіанець сприймає свіжий скальп. О, він негайно біг з ним до начальника відділу. Він був здатен варнякати одне й те ж питання протягом шести годин без будь-яких варіантів і без ніяких ознак нетерплячки. Якось він протягом цілої години кожні дві хвилини вигукував до мене таку фразу:
— Зізнавайся! Контрреволюціонер, троцькіст, фашист, терорист, диверсант, організатор шпигунської мережі на території Радянського Союзу!
Я змінював свої відповіді, сподіваючись, що він хоч трохи змінить запитання, бо своєю монотонністю воно могло довести мене до божевілля, але це мені не вдалося. Він повторював те саме, тим самим голосом і з тим самим помахом руки сотню — ні, тисячу разів.
Я використовував усе що міг, у тім числі логічні пастки та трюки.
Якось я відповів:
— Громадянине слідчий, я уже давав відповідь на це запитання на початку червня.
Він завагався і… потрапив у пастку.
— Хто вів протокол?
— Лейтенант Рєзніков.
— І що ж ви йому сказали?
— Я сказав, що не створював шпигунсько-диверсійної мережі на території Радянського Союзу!
Подібна провокація була небезпечна, але ж він міг довести до божевілля. Я гадав, що мій трюк викличе його гнів, але замість цього він продовжував повторювати те ж саме запитання знов і знов.
І робив це своїм гучним та деренчливим голосом. Іноді я дивувався — навіщо вони на такій монотонній роботі використовують людину, а не, наприклад, фонограф. Я гадав, що можу сам себе подумки посмішити подібними питаннями, але пізніше я довідався, що фонограф таки використовувався з подібною метою.
