Я часто думав про те, чи справді Шалит такий дурний. Невже він не здатен щось сказати? То, може, за браком винахідливості боїться встрявати в дискусiю з в’язнем, пустити в хід аргументи? Невже йому не соромно повторювати одне й те ж? Але з часом я дійшов висновку, що не такий він дурень, як я гадав. Мені стало ясно, що він зовсім не вірив у ті звинувачення, які сам висував, а тому вважав за непотрібне встрявати в будь-які суперечки, в яких не міг перемогти. Єдине, що він міг, — це виснажити в’язня фізично, і він використовував свою методу із залізною послідовністю та логікою і в цьому не мав собі рівних серед слідчих. З позицій ДПУ він мав рацію.
Якось у туалеті я знайшов брудний шматок газети, котрий, мабуть, залишив у цьому місці хтось з охоронців. Я витер його, як міг.
Зміст газети був сенсаційний. Йшлося про арешт та звинувачення маршала Тухачевського й восьми високопоставлених генералів Червоної армії. На попередніх процесах звинувачені були лідерами якихось опозицій. Тухачевський та його генерали були аполітичними фахівцями своєї справи, хоча всі вони, звичайно, були членами партії й навiть Центрального комітету.
Після повалення Троцького і смерті Фрунзе Тухачевський розпочав реорганізацію Червоної армії. Офіційно він був заступником Наркома оборони, але ж Нарком оборони Ворошилов був просто нікчемою. Тухачевський реформував систему бойових навчань і ліквідував залишки прусських порядків в армії. За його ініціативою солдати вчилися воювати замість того, щоб займатися парадною муштрою, яку вони й так добре знали. Молоді селяни, які складали основу армії, проходили технічне навчання, необхідне для того, щоб опанувати сучасну техніку. Російський народ любив свою нову армію. Під час голодних років селяни валом валили до армії, де їх добре годували, одягали, давали гарні квартири та постачали всім необхідним. Популярність Тухачевського серед комуністів і некомуністів була більшою, ніж будь-кого з радянських лідерів. Поки Тухачевський був на чолі радянського Генерального штабу люди відчували, що їхня безпека в надійних руках, і вони терпляче несли тяжке ярмо військових витрат.
І цю людину певного дня змістили з керівництва, перевели на підлегле становище в Поволжя і там заарештували. Мабуть, бракувало відваги для того, щоб узяти його серед відданих йому офіцерів та солдатів. Арешт маршала міг переповнити чашу терпіння. Незважаючи на всемогутність ДПУ та несамовитий переляк перед ним, локальний опір в центрі армії міг викликати повстання проти деспотії.
Сталін був обережним. Ізольований десь в далекому Поволжі Тухачевський був безпечним, коли гебісти прийшли по нього. Разом із маршалом пішли на смерть його найближчі помічники: Корк, який був комендантом Москви, а потім начальником Військової академії; Гамарник, начальник Головного політичного управління Червоної армії; Якір, начальник Київського військового округу; Уборевич, начальник Білоруського військового округу; Ейдеман, керівник протиповітряної оборони; Примаков; Фельдман; Путна. То були найкращі люди в армії та країні. Якір, будучи ще 17-літнім студентом, відзначився в громадянській війні як в армії, так і в партизанах. В Україні любили чорнявого, молодецького головнокомандуючого. І його треба було під будь-яким приводом віддалити від вірних йому людей, аби без ризику заарештувати під час подорожі до Ленінграда.
Тухачевський та генерали — на відміну від лідерів опозиції — не були поставлені перед відкритим судом. Таємний військовий трибунал під головуванням Ворошилова оголосив їх німецькими та японськими шпигунами, які видали неприятелям стратегічні плани. Тухачевський і Корк конспірували з німецьким рейхсфером, аби ліквідувати радянський лад. Серед членів трибуналу, які прирекли Тухачевського на смерть, були заарештовані й страчені військові як шпигуни.
У своїй ізоляції я не міг довідатись про те, як армія зреагувала на усунення своїх керівників, але помітив реакцію слідчих. Декількома днями пізніше Рєзніков викликав мене на допит. Був він зовсім розгублений і його полишив звичайний спокій. У ці дні працівники ДПУ навіть поміж собою розмовляли півголосом. Чи не добрався страх уже й до них?
Декількома днями пізніше мене допитував Шалит. Він почав:
— Тепер ми знаємо все: ваша організація не троцькістська й не бухарінська, як ми спочатку гадали. Вона ще небезпечніша. Ви маєте тепер нам докладно розповісти, хто вас втягнув у цю справу й було б непогано, якби ви дали нам імена одного або двох вищих офіцерів німецького рейхсферу.
Я тоді ще не знав, що Тухачевського звинувачували в таємних зносинах із рейхсфером. Ніхто з нас цього не знав аж до осені 1937 року. Тепер я зрозумів амбіційні плани Шалита. Безпосередньо після арешту Тухачевського він задумав розкрити напіввійськову таємну організацію на чолі з офіцерами німецького рейхсферу. Це могло, дійсно, зробити йому честь та належне визнання. Але Шалит був занадто дрібним пішаком, а його безпосередній начальник Рєзніков відмовився, — що було дуже мудро, — мати будь-що з цією справою.
