Навесні 1938 року в Харкові було заарештовано одного лікаря, який був головою товариства харківських лікарів. Той чоловік мав надзвичайну пам’ять і знав усіх харківських лікарів не лише за прізвищами, але й за іменами. Він потрапив до «брехайлівки» і декілька днів спостерігав відьомський шабаш. Потім прийняв рішення.
Одному з моїх товаришів по камері, якого на той час щоденно допитували, він розповів: «Наварив їм такого пива, що довго його питимуть»! На першому ж допиті він визнав свою вину. На запитання слідчого про те, кого він завербував, він відповів:
— О, багатьох!
— Назвіть усіх.
— Треба їх пригадати. Дайте мені папіру та олівець. Я напишу всіх у камері.
Йому дали папір і дозволили повернутися до камери. Наступного дня він приніс список, куди заніс усіх харківських лікарів — було їх декілька сотень. Слідчий витріщився на нього:
— Чи ви здуріли? Ви не могли завербувати всіх харківських лікарів.
— Ні, зміг. Організація поставила переді мною таке завдання, і я день і ніч працював над його виконанням. Мені це зовсім неважко було зробити, бо я був головою медичного товариства.
— Ви ніколи мене не переконаєте, що всі харківські лікарі є ворогами народу!
— Харківські лікарі завжди сповідували антирадянські настрої.
Багацько з них є вихідцями з класів, які вороже ставились до революції. Решту переконала моя пропаганда.
Слідчий був у розпачі. Порадився з начальником. Наступного дня викликав його знову.
— Напиши провідних членів вашої організації. Трьох або чотирьох.
— Усі були провідними.
— Не мели дурниць. Мусило ж бути у вашій організації якесь керівництво?
— Керівником був я. Всі інші були рівними. Я розділяв контрреволюційну роботу в такий спосіб, щоб ніхто не був виділений.
Слідчий хотів його примусити до виділення кількох осіб, як особливо важливих. В’язень не погоджувався. Тоді слідчий написав протокол, до якого вніс п’ять лікарських прізвищ, як керівників організації, і запропонував в’язневі його підписати. Він відмовився.
Бити ж його наче не було за що. Він же не відмовлявся від своєї вини, лише звинуватив багатьох інших. Слідчий назвав його провокатором і почав погрожувати репресіями. Потім відіслав його до «брехайлівки», хай, мовляв, помізкує над цією справою. Повернувшись до «брехайлівки», лікар роздобув папір і написав листа до начальника харківського ДПУ, де висловив каяття з приводу своїх злочинів проти радянської влади і щиро визнав свою провину. «Однак — писав він — слідчий чи не з контрреволюційних міркувань силує мене приховати членів контрреволюційної організації». ДПУ не знало, що діяти з тим чоловіком. Арешт усіх завербованих означав би позбавлення Харкова лікарів. А вони не могли собі цього дозволити.
Через кілька днів ми довідалися, що того лікаря спроваджено до Москви. Спочатку я мав всю цю історію за вигадку, бо ніколи того чоловіка не бачив. Однак той, хто приніс нам цю історію, був старим соціал-революціонером на прізвище Кушнаренко, якого ми знали як надзвичайно правдиву й гідну довіри людину. Невдовзі й інші в’язні підтвердили його розповідь. Чоловік, який прибув до нас двома тижнями пізніше, сидів в одній камері з лікарем. Описав його нам. Цілу годину я просидів у кутку, переповнений думками. Потім розповів історію з часів переслідування відьом у Німеччині. В одному малому містечку, якщо не помиляюсь, у Люцбургу чи Бамбургу, інквізиція вчинила натуральну оргію. Але цей шабаш припинився, коли було взято одного молодого теолога. Він не приховував своїх зв’язків з дияволом, а як спільників назвав усіх членів Високої духовної комісії, у тому числі й головного інквізитора міста. Його не можна було брати на катування, бо зізнався ж. Справу було передано архієпископові, котрий прийняв рішення заборонити діяльність інквізиції в тому місті. Мешканці зітхнули.
Знайомство з середньовічною історією надихнулого цього чоловіка піти саме тим шляхом. Але ДПУ виявилося більш наполегливим, ніж інквізиція.
При доскіпливому погляді виверти «великої чистки» нагадували відьомські процеси середньовіччя. Видавлені катуваннями зізнання були цілковито висмоктані з пальця. Слідчі не чинили перепон фантазії звинувачуваних і допомагали їм лише тоді, коли підслідний був занадто тупий або настільки несвідомий, що не міг що-небудь зметикувати, або в тому разі, коли зізнання членів однієї організації занадто різнилися між собою. Лише в поодиноких випадках турбувалися вони про те, щоб вигадки звинувачуваних хоч якось стосувалися дійсності. Пізніше я опишу такий випадок — це справа Кушнаренка про таємний склад зброї.
Існує багато людей, схильних виправдовувати злочини «великої чистки». Вони вважають, що Сталін та його ДПУ були вимушені знищити дуже потужну п’яту колону, проте зробили це трохи круто:
«Але ж, — милий Боже, — де дрова рубають, там тріски летять». Вони не хочуть зрозуміти того, що полетіли не лише тріски, а й дерева.
Кажуть: «Не може бути того, щоб усі ці люди були невинуватими.
