Щось подібне трапилося і з Сталіним, коли після трьох років «чистки» він збагнув її масштаби. Тоді й лише тоді він дав команду зупинитися. Але було вже занадто пізно. Звільнити масу невинуватих людей уже було небезпечно. А полишити їх гнити в таборах далекої Півночі та інших місцях означало скомпрометувати російську революцію.
Перед кожним ув’язненим ставилося два кардинальні питання:
«Хто тебе завербував?», «Кого завербував ти?» Спочатку він заперечує свою провину, але після кількох днів фізичної наруги розколюється і називає від 5 до 10 своїх спільників. Найпізніше як через місяць після арешту вербовщика до в’язниці прибували завербовані ним люди. Кожен із тих 5 вказував 5 нових. У наступний місяць до в’язниць прибувала третя генерація, чисельністю в 25 змовників. Через півроку потомство першого заарештованого вже складалося з армії в 15 000 контрреволюціонерів, якщо знехтувати поправками на ту обставину, що деяких змовників вербувало одразу кілька осіб.
Коли пізніше я буду послуговуватися термінами «вербовщик» чи «завербований», то це не треба розуміти в тому сенсі, що в дійсності мала місце якась вербовка. Коли хтось із нас казав: «Лебедєв «завербував» Кіндратенка», — то це лише означало, що Лебедев, так само як і Кіндратенко, був відданим радянським громадянином, який ніколи не належав до жодного контрреволюційного руху.
Однак він зламався під катуваннями й зізнався до протоколу: був контрреволюціонером і завербував Кіндратенка до своєї контрреволюційної організації. На нашому ж жаргоні це означило, що Лєбєдєв був ВЕРБОВЩИКОМ, а Кіндратенко — ЗАВЕРБОВАНИМ.
У харківських в’язницях того часу можна було прослідкувати той процес вербування, але не згори, а знизу. Ми спостерігали лише розгалудження дерева й не бачили його стовбура. Ніколи, за винятком дуже рідкісних випадків, не можна було встановити початку ланцюга. Кожен, хто прибував, уже був завербованим, але ж повинні були існувати люди, які започаткували той стовбур. Де залишилися перші камені, що своїм падінням започаткували схід лавини? Тих уявних предків-засновників наших організацій ми називали «архі-вербовщиками».
Масові арешти розпочалися наприкінці літа 1937 року. Але архі-вербовщики пройшли через тюремні камери ще в 1936 році й могили їх уже вдруге позаростали травою. Спочатку ми мали підстави для припущення, що всі наші організації походять від великих опозиціонерів, ліквідованих у московських процесах. Аналізи справ сотень моїх товаришів довели мені, що це було не так. До весни 1937 року ДПУ брало не лише завербованих, вказаних безпосередньо чи опосередковано звинуваченими у великих процесах, але також усіх інших, чиє ім’я потрапило колись до їхнього досьє внаслідок підозри. Ці люди також відіграли роль архі-вербовщиків і стали родоначальниками декількох поколінь арештованих. Щоправда, вони мусили послуговувати на великих московських процесах. Одного з опозиціонерів вони мали вибрати собі як «вербовщика».
Мене дуже непокоїло питання: чи забирає ДПУ всіх завербованих без розбору, тобто тих, кого інші окреслили як своїх спільників?
Так робилось лише на початку. Пізніше чинилися спроби надати вербовці певного напрямку. Весною 1938 року постала ситуація, за якої велика частина російської людськості фігурувала в актах ДПУ як «підозріла» з тієї чи іншої причини. Послуговуючись звичайною таблицею множення, можна було вирахувати, коли весь російський народ буде завербованим. Чекісти знали цю арифметику краще за інших, але не так легко їм було звернути з обраного шляху. Їм здавалося неподобством не заарештувати чоловіка, про якого було заявлено, що він гітлерівський агент чи терорист. Слідчі, звичайно, бачили, що все то є не що інше, як нісенітниця, але не могли це визнати навіть поміж себе. Чекісти, які висловлювали б свої сумніви, були б негайно заарештовані. Тому вони мусили грати комедію і не лише перед в’язнями, а також і самі перед собою. Вони дуже нагадували байку Андерсена про «нові шати короля». Король був голий, але кожен, хто не бачив його одягу, вважався за дурня. В’язні були невинуваті, але кожен, хто сумнівався в їхній провині ставав ворогом народу і підлягав знищенню. Чекісти не хотіли бути розстріляними, отож мусили вірити в провини звинувачуваних.
Були спроби обмежити вербовку. Але вони, в багатьох випадках, наражалися на опір підслідних. Улітку 1938 року в’язнів огорнула надія, що чим більше вони завербують, тим швидше прийдуть переміни. Гасло «чим гірше, тим краще» знаходило все більше прихильників. Тепер уже виказували не приятелів і не тих, хто був близький ідеологічно, а з особливим задоволенням робили це стосовно ортодоксальних сталіністів та таємних агентів ДПУ. Слідчі були в таких випадках безпорадними, бо в’язень наполягав на своїх свідченнях і відхиляв намагання слідчого викреслити те чи інше ім’я.
