Щось таки мало бути. Диму без вогню не буває». Найчастіше в таких випадках я відповідав запитанням на запитання: «Чи ви вірите у відьом? Ні? У такому разі візьміть до уваги, що впродовж трьох віків тисячі жінок зізналися в тому, що були відьмами й згоріли за це на вогнищах. Їхні зізнання, що зберігаються у великих бібліотеках, зараз доступні кожному. Вони майже не відрізняються від зізнань часів «великої чистки». Але ж відьом ніколи не було насправді. Так само й злочинів, у яких зізналися мої товариші».
Кожен новий день приносив нам новий матеріал. Ми, старші в’язні, знали механізм слідства настільки досконало, що могли передбачити розвиток кожної нової справи. Ми вже знали закони, за якими наростала та гігантська лавина вбивств. Щоденно довідувалися про її нові жертви. Але для нас ще був таємницею двигун цього вражаючого механізму. Ми раз по раз запитували себе: яка провідна ідея цього нищівного процесу? Чого хоче Сталін? Яких саме людей він хоче ліквідувати? Чи має та вербовка на меті якийсь потаємний план? Чи слідчі вимагають від в’язнів зізнань проти якихось визначених груп людей? Без сумніву, така тенденція існувала, але лише до 1938 року. З 1938 року гебісти почали хапати всіх, хто лише траплявся їм під руку. Хто були архі-вербовщиками, яких заарештували ще в 1936 році і яких уже не було у в’язницях? Чи був арешт родоначальників усіх організацій, створених пізніше ДПУ, свідомим актом і чи малося на меті очистити державу від активних ворогів режиму?
Восени 1937 року ми ще не могли відповісти на ці питання. Але роком пізніше заарештовані гебісти розвіяли той морок. Цілий рік я реєстрував випадки, збирав статистику, вираховував, які саме групи людей — йдеться про вік, національність, класову належність — були серед в’язнів найбільш репрезентовані. Обговорював зі своїми товаришами найімовірніші інтерпретації, аж поки восени 1938 року не створив свою власну теорію.
Уже навесні 1937 року мої товариші почали рахувати кількість арештованих. Кожен новоприбулий до Холодногірської в’язниці мав при собі трохи грошей і якісь предмети, які не вільно було брати з собою до камери. Наприклад, підтяжки, кишенькові ножики, металеві гребінці й тому подібне. При оформленні всі ці речі треба було здати до канцелярії й отримати навзамін дві квитанції: одну на гроші, другу на речі. Ті квитанції мали поточну нумерацію. Якщо до нас прибували два в’язні з інтервалом у місяць, то за різницею номерів ми могли встановити, скільки людей було арештовано в тому місяці. Холодна Гора була центральною в’язницею харківської області. Це означало, що всі в’язні, навіть якщо слідство велося десь у провінції, виходили етапом з Холодної Гори. Вони обов’язково затримувалися тут бодай на день. У цій центральній в’язниці формувалися групи для відправлення до далеких таборів. Ми рахували заарештованих і порівнювали свої підрахунки з загальною кількістю населення. Коли 20 лютого 1939 року я полишав Харків, було встановлено, що понад 5,5% людності міста й харківської області за два роки було заарештовано.
Харківський регіон є досить значним за розмірами, тому на основі своїх даних ми вже могли зробити висновки стосовно всієї країни в цілому. Але ми тим не обмежились.
Ми довідалися від в’язнів, які прибували з інших міст як свідки, або з таборів на додаткове слідство, що наш метод підрахунків використовувався в усіх центральних в’язницях країни. І скрізь в’язні приходили до того самого результату, який коливався між 5,5 та 6% загальної кількості людей у країні. Беручи для обережності менше число, маємо 9 мільйонів заарештованих.
Від цього числа треба відняти приблизно 2 мільйони, що припадають на кримінальників. Навесні 1938 року Народний комісар внутрішніх справ Єжов міг із задоволенням стверджувати, що без особливих труднощів йому вдалося поповнити трудові табори мільйонами нових примусових робітників. Апетити його зростали.
Але в цей час уже було небезпечно арештовувати нові мільйони політичних в’язнів. Господарському життю країни загрожувало повне знекровлення, якщо будуть забрані рештки висококваліфікованих робітників. Тоді Єжов видав наказ про арешт усіх кримінальників.
Новоарештовані у своїй більшості були саме кримінальними злодіями. Були серед них і ті, що колись, можливо навіть 20 років тому, конфліктували з законом і чиї прізвища з того приводу фігурували в міліцейських архівах. Я зустрічав бухгалтера, який у 1923 році, тобто 15 років тому, отримав за якийсь недогляд незначне покарання. Від того часу він сумлінно працював, а зараз мусив разом із іншими йти до табору, хоч йому не пред’явили нічого нового.
Кримінальники не поставали перед жодним судом, бо проти них не було звинувачень. Вони мали справу з спеціальною комісією, котра розглядала по кілька сотень справ щоденно на підставі міліцейських списків і щоденно висилала їх по етапу сотнями. Вони завжди отримували від трьох до п’яти років «виправних таборів». Я ніколи так і не зміг дізнатися, чому одним давали п’ять, а іншим лише три роки.
