Начальники міліції районів щомісяця отримували вказівки згори стосовно контингенту кримінальників. Москва визначала плани областям, а ті роздавили їх по районах. Однак часто траплялося, що якийсь нещасний начальник міліції не міг знайти у своєму районі досить злочинців, зазначених у квотах. Злочинці, котрі були зазначені в спущеному згори переліку як такі, що належать до його району, фактично давно вже той район полишили. У такому разі начальник міліції заради дотримання квоти під різними вигаданими приводами арештовував цілком невинуватих людей. Добре розуміючи, що для західно-європейця це звучить дико, я наведу конкретний приклад.
Наприкінці літа 1938 року я знаходився разом із 130 іншими людьми в загальній камері в умовах, які важко описати. Важливо зазначити, що завдяки такому життю протягом довгого часу в умовах голоду, я захворів на щось подібне до цинги, внаслідок чого в мене виявилася хвороба шкіри. Увесь мій живіт покрився болючими виразками. Голодуванням я домігся переводення до шпиталю. Лікар мене оглянув, призначив мазь і спровадив до приміщення, один вигляд якого привів мене в розпач, настільки неймовірно погані умови там були. Вся підлога була вкрита старими мішками, які злипалися від бруду. На тих мішках лежали голі тіла, вимащені товстим шаром мазі. Я не захотів там лягати й почав вимагати лікаря, який виявився людиною доброї волі. Він погодився з тим, що кімната має жахливий вигляд, але й заспокоїв тим, що все це лише має вигляд бруду, а насправді не являє собою ніякої небезпеки. Бруд, який я бачив, був маззю, якою були спеціально просякнуті мішки для стерилізації кімнати. Все це мало вигляд досить таки огидний, але було, буцімто, корисним для мого здоров’я. Я сприйняв його пояснення — мені просто більше не було чого робити — роздягся і ліг на мішок. Біля вікна стояв циган із сином і обидва вони плакали. На той час вікна наших камер уже були позабивані бляхою, і ми не могли бачити неба. Тут, у шпиталі, вікон не чіпали. Я підійшов до вікна і став дивитися. Було видно велике, густо вкрите листям дерево. Його вигляд радував моє серце. Я вже рік як не бачив зеленого листя. Цигани плакали. Зав’язалася розмова:
— Чому плачеш?
— Сидимо вже два місяці.
— Я сиджу вже двадцять місяців і не плачу.
— Так, але ви завжди замкнені, а ми звикли до волі, ми вміємо жити лише на волі.
Виявилося, що він мав на увазі: ми, городяни, сидимо завжди в будинках, тобто завжди замкнені. Натомість вони, цигани, живуть під відкритим небом.
Я познайомився з його сином.
Він і його родичі були грабарями. Мандрували разом зі своїми кіньми, жінками та дітьми по всьому Радянському Союзу з заходу на схід і з півдня на північ. Скрізь, де траплялася якась велика будова, вони зупинялися і декілька тижнів виконували земляні роботи.
Будували фундаменти й впорядковували територію. Чоловіки копали, а жінки вивозили землю на малих тачках. На більшу відстань вивозили землю кіньми. Їхня артіль складалася приблизно з 25 чоловіків та 50 жінок і дітей. Після закінчення роботи отримували гроші і їхали далі. На радянському жаргоні їх називали «працюючими циганами».
Улітку 1938 року вони закінчили якусь роботу в Криму й подалися на північ. Увечері зупинилися в якомусь колгоспі в районі Мелітополя. Запитали голову про дозвіл попасти коней, він дозволив. Коні паслися, цигани танцювали. Прийшла колгоспна молодь і танцювала разом із ними. Потім циганки ворожили селянкам на картах. Наступного ранку вони хотіли їхати далі. Але з’явилася міліція, випрягла коней і арештувала всіх чоловіків.
— У Мелітополі міліція не захотіла з нами розмовляти, — скаржився циган, — вони хотіли лише з’ясувати, як ми називаємося та де народилися. Ми ж були настільки дурними, що повідомили їм це. Троє з нас не знали, де народилися. Їх відпустили. Ми не хотіли виходити з кабінету, доки нам не буде сказано, який злочин ми вчинили. Один із них повідомив: «Ви паразити. Ви пограбували колгоспну власність». Ми працюємо так само тяжко, як і люди в містах або селах, а що мандруємо, так то не злочин, а наш звичай. До того ж у нашому становищі ми не можемо дістати в жодному місті постійної роботи.
Через тиждень після арешту циганів відправили до Харкова. Там вони постали перед «трійкою». Мій циган, навчений досвідом Мелітополя, відмовився від названого раніше прізвища, доки йому не повідомлять, у чому він провинився. Нарешті, керівник «трійки» заглянув у папери й сказав:
— Ви скоїли злочин стосовно колективної власності. Ваші коні потравили колгоспну траву.
— Але ми запитали дозволу пасти коней й отримали його. Скрізь, куди ми приходили, нам дозволяли пасти коней. Люди в колгоспах не такі злі, як ви.
— Ви ворожий елемент. А ваші жінки — ворожки.
І тут йому цей простий чоловік дав відповідь, на яку ми, інтелектуали, не спромоглися додуматись упродовж декількох років.
— Коли жінки ворожать на картах, то чому забираєте нас, а не жінок? Де написано, що ми маємо відповідати за своїх дружин?
